Тегеран вистояв, імперія похитнулася: The Atlantic про провал Трампа.
У статті для The Atlantic американський політолог і консервативний публіцист Роберт Каган описує події навколо війни США та «Ізраїлю» з Іраном як стратегічний глухий кут для Дональда Трампа. Головна думка тексту проста й жорстка: розпочавши кампанію з погрозами «беззастережної капітуляції» Тегерана, Білий дім тепер сам намагається знайти спосіб вийти з конфлікту через компроміс, який ще нещодавно у Вашингтоні вважали б приниженням.
Каган пише, що після місяців ударів, ультиматумів і постійної ескалації адміністрація Трампа зіткнулася з неприємною реальністю: Іран не зламаний, режим вистояв, а ціна подальшої війни стає надто високою як для США, так і для світової економіки. За даними автора, Трамп уже обговорює з Біньяміном Нетаньягу попередню угоду з Тегераном — своєрідний «лист про наміри» (letter of intent), який має офіційно зупинити війну та запустити новий етап переговорів. У центрі цих обговорень — майбутнє іранської ядерної програми, гарантії безпеки та ситуація навколо Ормузької протоки.
Саме Ормузька протока, через яку проходить значна частина світового нафтового експорту, стала головним козирем Ірану. Каган підкреслює: Вашингтон і Тель-Авів розраховували, що масований військовий напад швидко змусить Тегеран піти на поступки, однак сталося протилежне. Після американських та ізраїльських ударів Іран продемонстрував, що здатний тривалий час утримувати кризу та завдавати шкоди світовій економіці навіть без прямого зіткнення зі США. Загроза перекриття Ормузької протоки спровокувала зростання цін на нафту, нервозність на фінансових ринках і паніку серед близькосхідних союзників Вашингтона.
На думку Кагана, Трамп від самого початку демонстрував суперечливу стратегію. Він регулярно виступав із різкими заявами, обіцяв нові удари та говорив про «повну перемогу», але майже щоразу відкладав подальшу ескалацію, посилаючись на переговори. Автор вважає, що в Тегерані швидко зрозуміли головне: Трамп не хоче справжньої великої війни. Причини очевидні — американське суспільство втомилося від нескінченних близькосхідних конфліктів, економіка болісно реагує на коливання цін на енергоносії, а повномасштабна операція проти Ірану може перетворитися для США на другий Ірак.
На цьому тлі Іран, як пише Каган, почав поступово нав’язувати власні умови. Йдеться не лише про пом’якшення санкцій, а й про фактичне визнання Ірану як ключової сили регіону, гарантії від нових атак і обговорення повоєнних компенсацій. У цьому автор бачить головний парадокс того, що відбувається: ще нещодавно Трамп вимагав від Ірану «безумовної капітуляції» (unconditional surrender), а тепер уже сам Вашингтон шукає спосіб завершити конфлікт без остаточної політичної поразки.
Окремо Каган звертає увагу на становище «Ізраїлю». На його думку, Нетаньягу розраховував або на серйозне послаблення іранського режиму, або на глибше залучення США до війни з перспективою зміни влади в Тегерані. Однак зараз «Ізраїль» ризикує отримати протилежний результат: Іран не знищений, режим зберігся, а сама війна може лише посилити радикальні настрої всередині країни та зміцнити позиції Тегерана на Близькому Сході.
Автор також вважає, що міжнародна система тиску на Іран поступово розмивається. Китай, країни Азії та навіть деякі партнери США в Перській затоці вже замислюються над відновленням економічних зв’язків із Тегераном, особливо якщо Вашингтон сам перейде до деескалації.
У фіналі Каган робить висновок, що нинішня криза демонструє глибшу проблему — США поступово втрачають здатність беззастережно диктувати свої умови на Близькому Сході. Навіть величезна військова міць більше не гарантує політичної перемоги, а Іран виявився значно стійкішим, ніж припускали у Вашингтоні та Тель-Авіві.
По суті, стаття Кагана — це опис ситуації, у якій у Трампа більше не залишилося хороших варіантів. Продовження війни загрожує катастрофічними наслідками для світової економіки та самих США, але й компроміс тепер виглядає як вимушений відступ після місяців гучних заяв про капітуляцію Ірану.