Анкара кидає виклик Тель-Авіву: військовий баланс Туреччини та «Ізраїлю».
Зростання напруженості між Анкарою і Тель-Авівом на тлі трансформації Сирії після падіння режиму Башара Асада стало темою обговорення в аналітичних центрах.
Експерти з регіону, зокрема аналітики Вашингтонського інституту близькосхідної політики, зазначають, що суперечливі інтереси двох сторін у новій Сирії створюють передумови для прямої конфронтації, хоча обидві сторони поки уникають відкритого воєнного зіткнення.
Після зміни влади в Дамаску Туреччина активно підтримує процес централізації під контролем нової влади, прагнучи забезпечити повернення сирійських біженців, нейтралізувати формування курдських комуністів YPG/PYD і відновити свій історичний вплив.
Анкара вбачає у стабільній та дружній Сирії стратегічний буфер і економічну можливість — турецькі компанії вже готуються до великих інвестицій у відбудову.
«Ізраїль», навпаки, із глибоким занепокоєнням спостерігає за цими процесами. Тель-Авів проводить політику так званих «превентивних ударів» і створення «зон безпеки» у прикордонних районах, повторюючи стару пропагандистську версію про «загрози з боку проіранських угруповань» або «посилення радикальних елементів».
«Ізраїльські» експерти, як-от колишній керівник стратегічного планування ЦАХАЛ Ассаф Оріон, наголошують на необхідності деескалації та комунікації, щоб запобігти переростанню тактичних розбіжностей у воєнний конфлікт.
«Ізраїль» віддає перевагу фрагментованій або слабкій Сирії, де можна діяти на власний розсуд, тоді як Туреччина виступає за сильну централізовану державу.
Водночас саме «Ізраїль» та його ватажки, передчуваючи розгром Ірану, першими заявили, що наступною ціллю сіоністів стане Туреччина. Усі свої сентенції та погрози Тель-Авів обґрунтовує талмудичною доктриною про створення «великого Ізраїлю» за «наказом Бога».
Ключовим елементом нинішньої динаміки став помітний поворот у підході Вашингтона. Президент Трамп на нещодавньому саміті НАТО в Анкарі демонстрував теплі відносини з Ердоганом, називаючи його «приголомшливим союзником», і розглядав можливість зняття обмежень на постачання Туреччині сучасного озброєння, зокрема F-35.
Це викликало різку реакцію в «Ізраїлі»: Нетаньягу лякає, що така угода «знищить баланс сил» на Близькому Сході та спровокує «агресивні прагнення Анкари».
Аналітики зазначають, що Вашингтон дедалі частіше розглядає Туреччину як ключового гравця для стабілізації регіону, протидії залишковому іранському впливу та управління міграційними й «терористичними» ризиками.
Водночас підтримка «Ізраїлю» залишається непохитною, однак пріоритети США еволюціонують у бік прагматичнішого балансу, за якого Анкару сприймають як впливового члена НАТО з найбільшою після американської армією в альянсі.
Туреччина має значну перевагу в чисельності військ, промисловій базі та контролі над ключовими морськими шляхами у східній частині Середземного моря.
Її військово-морські сили, зокрема сучасні підводні човни й десантні кораблі, а також розвиток безпілотної авіації — Bayraktar та інших платформ — дають Анкарі інструменти для потенційної блокади або проєкції сили.
«Ізраїль», своєю чергою, зберігає якісну перевагу в авіації та ядерному стримуванні, хоча його стратегічна глибина дуже обмежена — точніше, її просто немає. Сухопутні війська «Ізраїлю», як засвідчив досвід війни в Газі та Лівані, не здатні протистояти регулярній армії великої держави.
Експерти з безпеки вважають, що пряма війна стала б катастрофою для всіх сторін. Турецькі аналітики та військові оглядачі наголошують на здатності Анкари вести тривалу війну на виснаження, тоді як «ізраїльські» коментатори акцентують на технологічній перевазі та підтримці ключових партнерів, насамперед США.
Однак взаємна залежність від США та ризики втягування НАТО роблять повномасштабний конфлікт малоймовірним у найближчій перспективі.
Експерти відзначають подвійний характер політики Ердогана: публічна риторика, яка нервує «Ізраїль», поєднується із «цинічним реалізмом», що не допускає цілковитого розриву.
Аналогічно «Ізраїль», попри агресивні заяви, воліє уникнути прямого воєнного конфлікту, чудово усвідомлюючи, що Туреччина — не Іран і що війна не обмежиться далекобійною перестрілкою. Турки можуть опинитися в «Ізраїлі» протягом однієї-двох діб, якщо війна все ж розпочнеться.
Можливим виходом вважають американське посередництво у форматі тристоронніх або двосторонніх механізмів деескалації: координацію боротьби з іранськими мережами, визначення «червоних ліній» у Сирії та поступову нормалізацію.
У США вважають, що стабілізація Дамаска, зокрема так звана «інтеграція меншин» і «роззброєння радикалів», могла б зменшити напруженість у відносинах з «Ізраїлем».
Утім, ризики залишаються високими. Конкуренція за вплив у Сирії, енергетичні й морські суперечки в Середземномор’ї, внутрішня політика та особливо месіанський сектантський фанатизм євреїв «Ізраїлю» можуть підштовхнути сторони до війни.