Коли вчора, 1 травня, ми розміщували статтю археолога Юрія Пуголовка про «будинок Бахмутського» на колишній вулиці Паризької комуни, цей шедевр архітектури початку ХХ століття, який приписують «українському Гауді» - київському архітектору Городецькому, мало хто знав, що вночі напередодні ця полтавська перлина згоріла.
Спільнота в соціальних мережах активно обговорює подію й припускає, що унікальну будівлю знищили, аби київські «інвестори» звели на її місці чергову багатоповерхову коробку…
Ось прекрасний допис у Фейсбуці Olga Stenko.
Сьогодні, по світлому, заходила в "будинок Бахмутського".
Вибачитися...
Оплакати...
Попрощатися...
Вибачитися з те, що не вберегли - були байдужими, не цікавилися, не питалися - не били на сполох, що хтось свідомо доводить ще один старий будинок з душею та історією до самогубства чи навіть планує умисне вбивство...
... Оплакати його провалені підлоги, видерті з печей старі вогнетривкі цеглини, обвалені стелі та стіни, пошматовані до нутрощів... дах, який давно разом з сонячними променями та місячним сяйвом пропускає крізь великі прірви покрівлі атмосферні опади... згарище, що відучора чорніє на горищі проваллями та обвугленими балками...
...Попрощатися з "будинком з мінаретом", як ми його називали. З цілою епохою - для мене, моїх батьків, їх друзів... Місто, яке я знала з дитинства, зараз практично не існує. Я не впізнаю його - замість вулиць все частіше бачу вузькі темні каньйони поміж гидко однотипних, потворних багатоповерхівок... Де-не-де вибиваються з-поміж них нарочито ошатні і занадто веселі новобудови готелів, розважальних центрів та офісів. І кожного сезону доводиться прощатися з черговим будинком та його історією заради чиїхось ефемерний амбіцій. Чому ефемерних? Бо архітекторів чи підрядчиків ці будівлі не увіковічать. І зараз мало хто знає їх імена, а за двадцять років - і поготів...
Майже щодня ходила повз будинок Бахмутського роками, понад тисячу разів, мріяла зайти всередину і заздрила його власникам, що живуть в такому цікавому й красивому місці - а вперше потрапила всередину вночі у світлі ліхтарів пожежників, під дзюрчання води, якою загасили пожежу, зі стелі й по стінах - це сльози. Останні, мабуть, сльози цієї споруди...
Сьогодні вдень наважилася і пішла туди, щоб роздивитися. Як тільки причинила за собою двері, потрапила ніби в інший простір - звуки, запахи... Все розбите, розідране, чути шурхіт чогось, що обсипається по стінах. На горищі такі звуки, ніби потріскує колода, що горить. Сполохалася - невже пожежу не зупинили? Аж ні, неначе ж таки холодні балки. Ймовірно, то горіле дерево починає руйнацію...
З жахом розумію - те, що я сьогодні чула - то останні подихи будинку, який помирає. Агонія...
... А поруч готують котлован під нову потворну багатоповерхівку. Чомусь думаю, що "дім з мінаретами" не переживе навіть етап забивання паль під новобудову...