Побудова успішної національної держави за моделі демографічно-еміграційної кризи завдовжки десятки років — утопія. Такі приклади відсутні.
Депопуляцію в Україні не можна порівнювати із подібними процесами у Південній Кореї, КНР, Польщі та багатьох інших країнах. Адже там коефіцієнт фертильності скорочується, а чисельність населення — поступово зменшується.
Ключовий момент, який визначає критичність депопуляції — це динаміка історичних циклів, у теорії — кліодинаміка. Процес формування нації майже завжди супроводжувався зростанням кількості населення.
Це схоже на формування кілець на зрізі стовбура дерева, що росте: у міру видалення кілець від центру, їх радіус збільшується. Однак на певному етапі зростання припиняється і можливе навіть скорочення діаметра «зрізу», але цей процес пов'язаний з «ущільненням стовбура», аж до «скам'яніння» деревини.
Своєрідний процес демографічної рівноваги або соціального гомеостазу. Така зупинка зростання пов'язана із завершенням динамічних націєтворчих процесів, які у більшості країн світу (крім низки держав Африки та Азії) завершилися у XIX-XX століттях.
Щобільше, Хосе Ортеґа-і-Ґассет ще у XX столітті спрогнозував вимирання такого типу суспільства як «національна держава». За міркуваннями іспанського філософа, «залишається лише подолати цю форму розвитку як неефективну та нежиттєздатну».
Унікальність нашого історичного моменту полягає у тому, що в Україні суспільство досі перебуває в активній історичній динаміці. На цьому етапі кількість населення має активно збільшуватись, а вона — зменшується.
Це нагадує рух кілець на зрізі дерева від периферії до центру, коли радіус кожного нового «кільця» не зростає, а навпаки, скорочується. І це не процес ущільнення, а «усихання», адже вони кардинально відрізняються один від одного; ось тому маємо лише 2 наступні варіанти: