Нещодавно задумався: нічого з побудованого у Києві за останні роки у вигляді цивільних об'єктів не варте статусу пам'ятки архітектури навіть місцевого значення.
Про сакральні об'єкти говорити не буду, тут все дуже суб'єктивно.
Помпезно-гранітна будівля Укрексімбанку, золотиста вульгарність Промінвестбанку, прянично-вишневе міщанство «Оболонських липок».
Звісно, комусь і таке може подобатися, але статус пам'ятки подібні творіння архітектура навряд чи отримають.
Хіба що наші нащадки остаточно втратять смак.
Загалом, нічого рівного навіть будівлі післявоєнного радянського ЦУМу чи Палацу «Україна».
Важко сказати, що це грубість смаків замовників або безталанність архітекторів.
Але ж була вже у нас блискуча школа архітекторів! І, напевно, і зараз є хороші архітектори.
Тому що саме архітектура формує неповторне міське середовище, яке незримо змінює і самих мешканців міста та приваблює його гостей.
Адже будувати красиві будівлі – це прерогатива не лише багатих столиць.
Класичний приклад міста Більбао, столиці басків, яке ще кілька десятків років тому асоціювалося з терором та провінціалізмом.
На тлі кризи в Іспанії у 90-х роках минулого століття мер Більбао вирішив профінансувати будівництво музею сучасного мистецтва Гуггенхайма.
Місто витратило 200 млн дол. і вже за кілька років заробило понад 2 млрд дол. на туризмі.
І продовжує заробляти, попри усі світові кризи.
Це так звана «політика розгортання» – свою країну та своє місто потрібно розвивати будь-якими доступними методами, попри циклічні спади в економіці.
Шедевр Френка Гері у Більбао продемонстрував, що навіть відносно неблагополучне місто може стати відомим на весь світ у позитивній, а не негативній конотації.
І інвестиції окупляться стократ.
Успіх приваблює не депресивне світовідчуття, яке проявляється у міському середовищі, а яскрава, життєствердна сучасна архітектура, яка має колосальний потенціал.
Найчастіше навіть один проєкт може змінити настрій і економіку окремо взятого мегаполіса з негативу на позитив.