Як розповів Віктор Пинзеник, за 2014-2015 роки відбувся дуже сильний економічний спад – на 15%. А при минулорічних темпах зростання (2,3%) нам потрібно буде шість років, щоб тільки відновити втрачене за ці два роки.
За яких обставин взагалі можливий стрімкий прорив в економіці України? Про екстремальні ризики підприємців, відсутність інвестицій та причини прискорення інфляції – в ексклюзивному інтерв’ю для журналу PERSONA.TOP.
— По всій Україні будуються торгові центри — це добре, коли розвинений і працює внутрішній споживчий ринок: люди купують їжу та одяг, є рух грошей. За соціологічними даними, українець витрачає більше половини заробітку якраз на ці дві статті. І байдуже, що громадяни не можуть нічого відкласти на відпочинок, лікування, нове житло. Чи є на цьому фоні шанс відродити українську промисловість?
— Не можна зводити життя людей до однієї галузі. Варто говорити про економіку в цілому. Промисловість — це економіка. Але економіка — це не тільки промисловість. Коли ми говоримо про відродження, то маємо розуміти, що торгові центри — це теж економіка, без якої не може існувати ні промисловість, ні інші сектори, бо це та остання ланка, де громадяни купують продукцію.
Відродження не відбувається лише за рахунок якогось одного сектора. Треба, щоб у країні відбувалося відродження різних секторів, які дають можливість людям працювати і заробляти. Але економіка — це похідне від такого явища, як інвестиції. Бо саме інвестиції відроджують економіку.
— Гаразд, тоді на якому тлі внутрішніх і зовнішніх інвестицій працює зараз українська економіка? Яка частка цих інвестицій надходить через офшори від українських олігархів?
— Ніколи не ділю інвестиції на внутрішні й зовнішні. Немає значення, які інвестиції створюють в Україні нові робочі місця. Чи є в складі іноземних інвестицій насправді не іноземні інвестиції? Де-факто є. Це видно по структурі надходжень із різних країн: на першому місці знаходиться країна з офшорним режимом — Кіпр. Так, є підстави вважати, що там є велика частка грошей, які в свій час «втекли» з України. Який розмір цієї частки — сказати вам не зможе ніхто. Головне, щоб ці кошти поверталися інвестиціями в Україну.
На жаль, те невеличке економічне зростання, яке зараз спостерігається в Україні, не пов’язане з фундаментальними речами — збільшенням інвестицій. Маємо пожвавлення внутрішнього попиту, а також збільшення експорту по деяких позиціях. Але це не є фундаментальними обставинами, сприятливими для економічного росту.
— Поясніть, будь ласка, що відбувається з економікою країни у порівнянні з попередніми періодами.
— Рік тому було незначне зростання, а за попередні два роки відбувся дуже сильний спад – на 15%. Примітно, що при сьогоднішньому темпі зростання нам буде потрібно шість років, щоб надолужити ці два роки спаду.
Цього року динаміка першого кварталу була непоганою — 2,5%.
Подальші тенденції мене не радують. Із тривогою дивлюся, чи вийдемо ми по року в плюс. Бо після хорошого старту на початку року промисловість пішла в мінус — зараз мінус 1,3% (інтерв’ю з Віктором Михайловичем було проведено у липні. — Авт.). Аграрний сектор у мінусі. Будівництво в плюсі, але його темпи значно впали. У плюсі зараз вантажообіг і торгівля.
Ключові сектори пішли в мінус. Але і торгівельний плюс не радує. Звідки може бути ріст, якщо промисловість і село з мінусом? Тільки за рахунок імпорту. А це створює іншу проблему, пов’язану з обмінним курсом: зростають витрати валюти на придбання імпортних товарів, а це означає додатковий тиск на обмінний курс національної валюти.
Тому без інвестицій сподіватися на стрімкий прорив (а нам треба мати темпи 6, 7, 8 і навіть 10% економічного росту щороку!) неможливо.
Тенденцію до уповільнення і так невисоких темпів економіки України цього року відзначають усі. Про це йдеться в урядовому проекті бюджету, днями Національний банк знизив прогноз зростання ВВП.
— У нас Угода про асоціацію з ЄС. Що насправді потрібно країнам ЄС від української економіки? І що може взяти Україна для себе?
— Перш за все Україна є ринком збуту із 42 мільйонами громадян. Доступ для Європи на цей ринок має значення. Чи велике це значення? Поки що ні, тому що цей ринок невеликий, бо населення його бідне. Але розвиток країни принесе користь і Європі. Чи потрібен Україні європейський ринок? Так! Це трильйони доларів споживання, які можуть давати збут нашій продукції й тягнути економіку України вгору.
Вільна торгівля з Європейським Союзом є не повністю вільною. Деякі українські товари для доступу в Європу мають квоти, часто невеликі, які не забезпечують достатнього завантаження українських підприємств.
Але ми почали входити в європейський ринок. Як свідчить статистика, динаміка експортно-імпортних операцій з Європейським Союзом зараз для нас непогана. Ми експортуємо на цей ринок майже 40%, при цьому український експорт за шість місяців цього року зріс на 26,1%, а імпорт — на 24%. А остання обставина важлива для стабілізації національної валюти.
Тому те, що ми виходимо на європейські ринки, хоча нерідко зі значними зусиллями, дуже важливо для нас.
Важливо знаходити спільну мову з європейськими партнерами для розширення доступу українських товарів на європейські ринки. А для цього потрібно не давати приводів легко відбивати наші запити. Бо, на жаль, попри інформацію про те, що ми дуже швидко освоюємо деякі квоти (приміром, по меду — за декілька днів), у нас багато інших квот не вибирається. Це слабкий аргумент у позиціях, коли ми просимо європейських партнерів про розширення квот.
— Чи дасть Європа українцям те, що їм влили у вуха? В Україні середня зарплата близько 150 євро, в Європі – 1 000 євро, в Ізраїлі – 1 500 доларів, і при цьому ціни на основні продукти харчування та товари практично однакові.
— Ніхто нам цього не дасть. З якого це дива європейські громадяни мають нас годувати? Дати можемо тільки ми самі собі. Маємо більше виробляти, а також перестати вірити байкам, що можна не працювати, бо за всіх подбає держава. Народилася дитина — подбає держава. Вчишся, працюєш, помреш — подбає держава. А звідки вона може взяти? А хто подбає про саму державу, що має все це дати?
А тепер оцінимо наші можливості: на що ми можемо претендувати? Наша економіка за підсумками 2016 року виробляє 4 700 гривень продукції на одну людину (в місяць це 180 доларів, в рік – 2 150).
Ми хочемо рівнятися на зарплати у США, Канаді? Скільки там виробляється продукції на душу населення? У США рівень номінального ВВП на душу населення становить 57 436 доларів у рік (4 786 у місяць), в Канаді – 42 210 (3 520) доларів.
То потрібно зрозуміти беззаперечну істину: не можна спожити те, чого немає.
Для того, щоб спожити, потрібно виробити. А ми не виробляємо стільки, як США і Канада. Тому, якщо ми хочемо вийти на європейські стандарти, маємо вивести економіку на відповідний рівень.
Щодо цін скажу наступне: ми сильно втягнуті в міжнародні відносини, а тому не може бути різних цін. Хіба ми можемо очікувати, щоб нам дешевше віддали м’ясо чи газ через те, що ми бідніші? Звісно, ні! Так само, як і жоден український виробник не продасть товар за 100 доларів, якщо можна за 200.
Ціни є такими, якими вони складаються у світових економічних відносинах.
А коли існують дві системи цін, то створюються можливості масштабних зловживань для формування доходів олігархів, про яких ви згадували. Приклад з газом, сподіваюся, навчив: коли є серйозна вилка цін, туди обов’язково втрутиться інтерес українського чиновника й олігарха.
Ще раз хочеться підкреслити: наша проблема не в цінах, а в необхідності підняття української економіки. Всі менш розвинуті країни пройшли через світові ціни. І рівень життя був таким, який відповідав стану економіки. А піднімали цей рівень поліпшенням стану економіки. У нас теж немає іншого варіанту, ніж досягати постійного та значного зростання національної економіки.
— Чи можемо ми говорити про розвиток певних секторів економіки, в які потрібно вкладати кошти?
— Давайте з’ясуємо: хто повинен вкладати гроші в економіку? Звісно, не держава. Державні інвестиції можуть бути дуже обмеженими — в інфраструктуру, дороги… Тому що у держави цих грошей просто немає.
Будувати заводи повинні приватні інвестори. Підприємець завжди вкладає не туди, куди йому кажуть, а туди, де він може отримати вищий дохід. В Україні, з одного боку, є можливість заробити, причому в багатьох секторах економіки. А з другого боку, є велика можливість втратити, і нерідко – все.
Ризики в Україні настільки великі, що, незважаючи на потенційну можливість заробітків у багатьох секторах, люди не ризикують.
Вони забирають гроші з банків, тримають їх під подушкою, інвестують в інших країнах.
Візьмемо для прикладу банківський сектор, який покликаний кредитувати економіку. Минулого року він реально не наростив кредитування національної економіки. Це парадокс, коли люди несуть гроші в банки, а кредити не видаються. А корінь проблеми в тому, що ризики настільки великі, що банки бояться ризикувати.
В останні кілька років неможливо спрогнозувати інфляцію. Є і курсові ризики. А як тоді оцінити взагалі, заробиш ти чи ні? В яких цінах рахувати, за яким обмінним курсом?
Загалом бізнес не потребує ні особливих преференцій, ні додаткових стимулів від держави. Дайте йому стабільні й однакові правила гри! Саме різні правила гри вбивають бажання інвестувати. До того ж вони створюють сприятливі умови для корупції.
Якщо держава дає пільгу комусь одному, то цим вона вбиває іншого. З якого дива хтось має платити менше? Уявімо, що ви збудували завод, а потім ваш конкурент отримав 20% пільги!
Є ризики іншого характеру, які стосуються, приміром, аграрного сектора. Тут є інша перепона — не можна придбати землю. Важко очікувати інвестора, якщо він має будувати заводи на чужій землі. Між тим аграрний сектор в Україні міг би привабити інвесторів навіть за інших несприятливих обставин. Наявні у ньому переваги експортної позиції можуть перевершити існуючі ризики.
Нам сам Бог велів мати аграрний пріоритет, тому що подарував нам хорошу землю. Сюди здатні прийти інвестиції тільки тому, що можна мінімізувати ризики втрат при величезній частці експортної позиції. А для цього потрібно прийняти просте рішення, згадавши, що наші діди й прадіди мали у власності землю. Близько 20 років тому селянам також надали землю у власність, але розпоряджатися нею заборонили. Це все одно, що ви купили квартиру, а продати її не можете. В результаті земля (сподіваюся, поки що, до прийняття закону про ринок землі) не використовується як інструмент, який міг би обумовити притік інвестицій в українську економіку і дати українським селянам вибір, а не змушувати їх іти на поклон, щоб здати землю в оренду.
— Що ви скажете скептикам, які стверджують, що Україні немає сенсу розвивати аграрно-промисловий комплекс, тому що ринки Європи перевантажені власною продукцією?
— І все-таки ми й зараз продаємо в Європу. І у нас позитивна, як я вже зазначав, експортна динаміка, до того ж значною мірою за рахунок аграрного сектора. До речі, на продукти переробки Європа виставляє найменше квот. Єдине, що треба почати виробляти такий продукт, який має пройти на будь-який ринок за правилами, що існують на цьому ринку.
До слова, їдять не тільки в Європі. Їсти люди хочуть і в Китаї. Ця країна дуже інтенсивно розвивається, тут зростає заробітна плата, доходи дозволяють більше споживати. Згадаймо ще одну країну, що швидко розвивається — Індію. А це величезні ринки збуту.
Ми всього можемо досягти, але потрібно прибрати (чи хоча б значно зменшити) ризики, які не дозволяють це зробити. Адже гривня, яка є у мене в кишені, має приносити дохід, а не збиток. І не тільки у мене. У кожного.
— Що потрібно зробити на державному рівні, щоб зняти перешкоди для підприємців?
— Найбільша проблема для бізнесу – неможливість прогнозування. Торік інфляція планувалася на рівні 8,5%. У промисловості підприємець по факту отримав підвищення цін на 27%. Як можна прогнозувати?
Скажімо, хтось будує автомобільний завод, який не може окупитися за один рік. Підприємець має порахувати доходи і видатки за десять років. Для кожного року він має знати, як зміняться ціни, курс. Інфляція 8%, а по факту — 27%? Курс 26 чи 40 гривень? Це фундаментальний ризик, який б’є по інвестору. Бо перш ніж вкладати гроші, будь-яка людина бере олівець і рахує, заробить вона чи ні. А коли порахувати неможливо, то я не знаю, чим заманити інвестора.
А причина цієї неспроможності лежить у площині державного бюджету. Саме тут криються фундаментальні ризики фінансового характеру, які зумовлюють нестабільність національної валюти і ризики прогнозування інфляції.
— То як треба діяти?
— Держава має привести свої фінанси в порядок, навчитися робити це так, як роблять прості українці. Українська сім’я живе в рамках того, що вона заробляє, не дозволяючи собі жити в борг. Жодне покоління українських політиків не хоче керуватися цим простим, здоровим принципом.
Ми живемо в борг. Торік державний бюджет витратив на 200 мільярдів більше, ніж було зароблено. Нестачу покрили боргом. Тривале життя в борг привело вже до того, що зараз наша країна має борг майже два трильйони гривень. А до кінця року, згідно з бюджетом, який уряд подав на затвердження, його збираються збільшити ще на 400 мільярдів гривень. Для мене це досить тривожні цифри: за рік — сотні мільярдів гривень приросту боргу! Фундаментальна проблема бюджету — невідповідність доходів видаткам, проблема, яку не хочуть бачити в повному масштабі та адекватно вирішувати.
«Показані урядом доходи зумовлені інфляцією, і не є доходами від зростання економіки»
— Публічно уряд сповіщає про те, що збільшилася дохідна частина бюджету й через це кращає в цілому економіка. Але вона збільшилася за рахунок інфляції та росту цін. Чи є нормальною ця обставина?
— Якщо ви проглянете поданий урядом проект змін до бюджету, то там мовиться якраз навпаки — ситуація в економіці погіршилася, тому що темпи росту економіки знизилися. Тому що зростання цін не означає росту економіки. Ціни лише визначають номінальний ріст — у папірцях. А реальний ріст погіршився.
Так, справді — доходи ростуть! Тому що ціни ростуть вище запланованого рівня. А чим більша ціна, тим більші надходження від ПДВ та інших податків.
Тому показані урядом доходи зумовлені інфляцією, і не є доходами від зростання економіки.
— Які несподіванки може спровокувати погіршення стану економіки найближчим часом? І що з цим робити?
— Спостерігається тенденція до зменшення бюджетних доходів. А коли можливе погіршення, обов’язково треба страхуватися. Завжди подумай, що погіршення не зупиниться і що до кінця року може бути ще гірше. Краще бути песимістом і завжди тримати якийсь запас, ніж потім з’ясувати, що маєш набагато більший дефіцит. А зараз ще треба мати на увазі, що цифри дефіциту, які озвучує уряд, насправді не показують реального стану речей. Уряд каже про 75 мільярдів, а де, приміром, беруться гроші на докапіталізацію Приватбанку? Цих грошей немає у видатках. І цифра нестачі грошей виглядає нібито краще, ніж я озвучую. За позаминулий рік названа мною цифра була втричі вищою, ніж та, яку називав уряд. Через не включені урядом у загальну таблицю видатки створюється враження, що в нас ситуація не така вже й погана. Але насправді вона не дає підстав бути спокійними.
— Тепер про кредити. Україна через борги фактично знаходиться під зовнішнім управлінням. Зараз на кожного жителя вже припадає по дві тисячі доларів боргу. Зовнішній гарантований державний борг перевалив за 80 мільярдів доларів. Чи варто далі брати в борг?
— Коли ми говоримо про державу, то життя у борг ніколи до добра не доводить. Якщо ми будуємо лінію з розливу води й беремо гроші на це в борг, то потім випускаємо воду й продаємо її, що дає можливість повернути кредит.
Бюджет так у борг не бере, бо кошти проїдаються.
Але мусимо пам’ятати про причину боргу. Для того, щоб не було боргу, плануйте видатки на рівні доходів. Зробити так — непросте рішення, бо воно зачіпає і доходи, і видатки, в першу чергу — видатки. А хто в нас любить скорочувати видатки? Подивіться засідання ВР. Душа нарозхрист, роздаємо гроші наліво й направо. А ви погляньте: чи є що роздавати? Ми й так дірку від бублика роздаємо щороку!
З приводу зовнішнього управління: якби нами керували країни-кредитори, можливо, було б краще. (Сміється). Але це не так. Ми самі приймаємо рішення. Інша справа, що нам не завжди під будь-яке рішення дадуть грошей.
Раніше ми могли позичити будь-де. Але зараз залишився останній кредитор – МВФ, на якого зав’язані всі інші кредити. А цей останній кредитор виставляє певні умови. Якщо ми ці умови не виконуємо, нам грошей не дають. А в нас дуже люблять співпрацю, але специфічну, за принципом «у колгосп запишемось — робити не будемо».
— Чому в Україні надвисокі ставки за кредитами?
— Чи може банк, який розпоряджається в основному не своїми грошима, заплативши вкладнику 10% за депозит, дати підприємцю кредит під кілька процентів? Звісно, ні! Тому що банки — це звичайний магазин з торгівлі грошима.
Якщо ми хочемо мати європейські ставки кредитів, треба мати інфляцію не 8-13%, а європейську – 0,5-1%.
— Який ваш прогноз курсу гривні на вересень-грудень?
— На чотири місяці дозволю собі зробити такий прогноз, хоча на рік остерігся б. Не бачу особливих причин для значних коливань курсу. За ці кілька місяців нічого такого, що змогло б сильно вплинути на курс, не відбудеться. На більш далеку перспективу неможливо прогнозувати курс без співпраці з МВФ. Але за півроку, навіть якщо не буде чергового траншу, нічого не зміниться.
Сподіваюся, що ми станемо свідками лише відкладення надання чергового траншу.
— У парламенті відбуваються певні бродіння, але більшість голосів у Президента і правлячої коаліції є. Хоча ви також туди входите, періодично критикуєте виконавчу владу. Що може порушити хиткий баланс, який існує зараз у парламенті? Чи будуть позачергові вибори восени? Ваш прогноз.
— Восени точно не буде виборів. Якби це мало статися, було б уже прийняте відповідне рішення парламенту. Президент сказав, що вибори будуть за графіком, і, скоріш за все, так воно й буде.
Мені дуже важко говорити про баланс у парламенті, бо не знаю, навколо чого той баланс складається. Належу до коаліції, але, на жаль, не можу постійно голосувати так, як голосує коаліція – не дозволяють погляди, яких я дотримуюсь уже не перший рік.
Насправді потрібно повертатися до фундаментальних основ формування коаліції та парламенту. Чим займається український парламент? Планує до розгляду близько ста законів на тиждень! А ми мали б приймати їх стільки за всю каденцію! В результаті депутати розглядають купу зайвих, дріб’язкових, а нерідко і шкідливих для країни питань. Я називаю це законодавчою діареєю.
Країні потрібно на рік вісім-десять принципових рішень. Коли ж цих рішень сотні, то дуже важко говорити про якусь логіку руху та справлятися з вакханалією.
— Чи є у нас мозковий центр, який мусить виконувати функцію створення важливих законів?
— Цим мозковим центром має бути Кабінет Міністрів України. Ніхто інший виконати цю функцію не може. Я говорю про інститут.
— Дайте оцінку українським урядам у цьому контексті.
— На жаль, в Україні жоден уряд не був таким центром. Закони мають готувати не депутати, а уряд. У нас піраміда перевернута навпаки – 95% законів готують депутати. Це означає, що в Україні 421 центр вироблення рішень. А має бути один – Кабінет Міністрів України. Аби він став таким центром, потрібно повертатися до засад формування коаліції.
Автор: Артем Фляжніков