Історія, ідентичність і виклики сучасності.
Вірменська громада Єрусалима — одна з найдавніших християнських громад Близького Сходу, чия безперервна присутність у Святому місті налічує понад півтори тисячі років. Однак в умовах ізраїльсько-палестинського конфлікту, експансії єврейських поселенців та трансформації міської політики Єрусалима вірмени опиняються в уразливому становищі.
Вірменська присутність у Єрусалимі документується з IV століття н.е., коли Вірменія першою з держав прийняла християнство. Уже тоді вірменські паломники почали стікатися до Святої землі. Ключовим інститутом вірменського життя є Вірменський Патріархат Єрусалима, який керує не лише релігійними об’єктами, а й освітніми, культурними та майновими структурами.
Станом на 2025 рік чисельність вірменської громади в Єрусалимі оцінюється приблизно в 1 000–1 200 осіб — у порівнянні з понад 15 000 у середині XX століття. Причинами зменшення чисельності є:
• обмежені економічні можливості,
• труднощі з отриманням статусу резидента та документів від ізраїльських властей,
• міграція до Вірменії, Європи та Північної Америки,
• зростання напруженості у Старому місті.
Ще одним чинником, що посилює цю тенденцію, є відчуття соціальної та професійної замкнутості. Можливості для повноцінної реалізації всередині ізраїльського суспільства надзвичайно обмежені: вірмени рідко займають високі посади, майже не представлені в державних або впливових структурах. Більшість працює у сімейних крамницях та невеликому бізнесі — переважно у сфері торгівлі та ремесел. Хоча у громаді є спеціалісти в медицині, освіті та юриспруденції, їхня кількість невелика. Відсутність перспектив і стабільності змушує молодь виїжджати, найчастіше — без наміру повертатися.
Ізоляція вірмен посилюється не лише географічно, а й політично: вірменська громада не ідентифікує себе повністю ані з ізраїльським, ані з палестинським табором, залишаючись «поза полем» основних етнополітичних блоків. До сприйняття вірменської громади палестинської проблеми я повернуся трохи пізніше.
Ізраїльські поселенці та вірменський квартал: мовчазна стратегія витіснення.
Вірменський квартал — один із чотирьох історичних секторів Старого Єрусалима. Це не просто житловий район, а духовний і культурний центр, що належить Вірменській апостольській церкві понад півтори тисячі років. Однак сьогодні він опинився в епіцентрі системної атаки — не лише фізичної, а й політико-економічної.
Найбільш кричущий випадок — спроба захоплення землі, відомої як Goveroun Bardez вірменською (Коров’ячий Сад), яка юридично належить Вірменському патріархату на підставі османських і британських документів (зокрема кадастрових записів і орендних контрактів, оновлених у період йорданської адміністрації — до 1967 року). Це не просто пустир, а частина безперервного історичного та господарського комплексу патріархату, захищеного міжнародним правом як релігійна власність.
У 2023 році вірменська громадськість підняла тривогу: патріархат раптово оголосив про угоду з приватною ізраїльською фірмою Xana Gardens, нібито укладену на 99-річну оренду землі.
Угода викликала масові протести всередині вірменської громади, оскільки була оформлена без належного схвалення єпархіальної ради, не отримала прозорого юридичного підтвердження і могла призвести до втрати контролю над усією південною частиною кварталу.
28 жовтня 2023 року охоронці компанії Xana Gardens за підтримки ізраїльської поліції силою увірвалися на ділянку, супроводжуючи дії важкою технікою та встановленням огорож.
Зафіксовані погрози, напади, знищення майна, зокрема келій, господарських споруд, церковної кладки. Це не поодинокий епізод. Конфлікт навколо земель вірменської церкви став лише зовнішнім проявом глибшої, тривожної тенденції.
На фоні майнових суперечок посилився тиск на вірменську громаду: фіксуються напади на духовенство, акти вандалізму у Вірменському кварталі, супроводжувані погрозами та расистськими лозунгами. Написи типу «Смерть вірменам» і «Це земля Ізраїлю» стали частиною залякувальної повсякденності.
В різних частинах вірменського кварталу поселенці агресивно скуповують нерухомість, застосовують тактику тиску на літніх жителів, подають позови, переписують кадастрові записи, добиваються виселень через суди. Приватні забудовники, пов’язані з ультранаціоналістичними структурами, не приховують своїх цілей — розчистити територію для єврейського туризму, елітної забудови і розширення впливу за межі Єврейського кварталу.
Поліція, як правило, стає на бік забудовників, а суди рідко визнають права вірмен на землю, незважаючи на документи і історичні акти. Навіть коли нападають на священиків або руйнують монастирські стіни — справа замовчується або гальмується.
У цьому криється глибока і небезпечна логіка: витіснення вірмен — це не побічний ефект конфлікту, а частина стратегії «іудаїзації» Старого міста, де кожна зміна балансу на користь єврейського населення розглядається як перемога.
Якщо ця тенденція триватиме, вірменський квартал ризикує втратити не лише будівлі, а й живу присутність вірмен — носіїв унікальної культури, мови і християнської традиції Святої землі.
Чому це небезпечно? Втрата ділянки означатиме фактичний розпад монастирської системи, пов’язаної з патріархатом, а також стане «містком» для розширення ізраїльських поселень.
Ізраїльська політика і вірменська ідентичність
З правової точки зору вірмени Єрусалима найчастіше мають статус «permanent resident», але не громадян Ізраїлю. Це означає:
• відсутність права голосу на національних виборах;
• обмежений доступ до державних соціальних програм;
• ризик втрати резиденції при тривалій відсутності.
Крім того, в освітній системі Ізраїлю вірменські школи не отримують повноцінної державної підтримки, а вірменська церква стикається з бюрократичними перешкодами в управлінні своєю нерухомістю.
Вірменська громада Єрусалима, перебуваючи на території, визнаній міжнародною спільнотою окупованою, систематично піддається тиску, який порушує норми міжнародного гуманітарного права. Ізраїль, як окупаційна держава, зобов’язаний за Четвертою Женевською конвенцією (ст. 49, 53) забезпечувати захист цивільного населення та культурної спадщини, проте у випадку вірменського кварталу спостерігається бездіяльність державних органів на фоні агресії поселенців, незаконних захоплень землі та атак на духовенство.
Ці дії можуть кваліфікуватися як форма культурної депортації і вимагають термінового міжнародного реагування з боку ООН, ЮНЕСКО та правозахисних механізмів.
Між збереженням і зникненням
На фоні посилення тиску вірменська громада стикається з фундаментальним питанням: чи можна вижити, не розчинившись? З одного боку, вона демонструє вражаючу стійкість: ведеться викладання західно-вірменської мови, діє типографія, монахи зберігають середньовічні рукописи. З іншого — насправді вірмени все частіше покидають Єрусалим, поступаючись простір великим геополітичним гравцям.
Ізраїль, залишаючись стратегічним партнером Азербайджану в сфері озброєнь і енергетики, фактично займає проазербайджанську позицію в карабахському конфлікті, що сприймається як зрада по відношенню до вірменської сторони. Однак він не виступає як активний лобіст турецько-азербайджанського союзу.
На відміну від цього, Азербайджан — навпаки — відіграє роль посередника, виступаючи платформою для діалогу між Туреччиною та Ізраїлем.
У результаті вірмени Єрусалима відчувають політичну і моральну уразливість, стикаючись із відчуженням з боку держави, у якій вони століттями були частиною історичного різноманіття. Це послаблює їхні позиції у питаннях власності, культурної спадщини та суспільного визнання.
Вірмени Єрусалима і палестинська проблема: між солідарністю та уразливістю
Вірменська громада Єрусалима історично сприймає палестинське питання не як зовнішній конфлікт, а як частину реальності, в якій вона сама живе. Багато вірмен десятиліттями сусідять із палестинцями у Старому місті, навчалися в одних школах, страждали від блокпостів, адміністративних обмежень і дискримінації. Їхній повсякденний досвід — це досвід невизнаності, обмежень у пересуванні, тиску на релігійні структури, що робить їхнє становище подібним до становища палестинців.
Це позиція делікатної рівноваги: з одного боку — співчуття до страждань палестинського народу і загальне протистояння політиці витіснення, з іншого — прагнення зберегти нейтралітет і уникнути залучення у масштабний етнополітичний конфлікт.
Саме з цієї причини вірменська громада часто опиняється «між двома фронтами», позбавлена захисту як з боку ізраїльської держави, так і з боку палестинської автономії. Їхній голос — це голос третьої сторони, яка нагадує, що в Єрусалимі є не лише ізраїльсько-палестинський конфлікт, а й більш тонкі форми історичної несправедливості, що вимагають свого осмислення і захисту.
Висновок: Вірменська громада Єрусалима — на межі історичного зникнення
Вірмени Єрусалима — це не просто релігійна меншина або етнічна група на Святій землі. Це живе культурне і духовне спадщина, внесок якої в історію міста неможливо переоцінити. Понад півтори тисячі років вірмени були хранителями християнських святинь, переписувачами Євангелій, будівничими монастирів і мостами між Сходом і Заходом.
Їхня присутність — це свідчення багатонаціонального, поліконфесійного Єрусалима, яким він був до епохи політичної сегрегації. Сьогодні ця громада стоїть перед екзистенційною загрозою. Витіснення з землі, фізичні напади, адміністративний тиск, байдужість влади та мовчання міжнародних інституцій створюють небезпечну комбінацію.
Якщо не буде вжито термінових заходів, ми можемо стати свідками «культурної депортації» — коли народ не вивозять вантажівками, але витісняють із пам’яті, вулиць і документів.
Захист вірменського кварталу — це не «внутрішня справа Ізраїлю», а питання міжнародної відповідальності. Вірменська церква, як релігійний і культурний суб’єкт, охороняється міжнародним гуманітарним правом. Будь-яке посягання на її майно та автономію має викликати правову і дипломатичну реакцію, як це передбачено Женевськими конвенціями, угодами ЮНЕСКО та механізмами захисту релігійних меншин.
Збереження вірмен Єрусалима — це тест на справжність універсальних цінностей: віротерпимості, культурного різноманіття, історичної пам’яті. Зникнення цієї громади стане не лише вірменською трагедією, а й мовчазною поразкою всього цивілізованого світу, який закрив очі на те, як стирається одна з останніх живих ниток християнського Сходу.