Влада без громади: як кланове самоврядування вбиває демократію на місцях

Самоврядування без вибору: заблоковані процедури, вічні посадовці.

I. Форма без суті: деградація українського самоврядування

Після Революції Гідності Україна розпочала одну з наймасштабніших реформ — децентралізацію. Обіцяли: громади отримають реальну владу, ресурси, повноваження. У підручниках і звітах — так і сталося. У реальності ж відбулася не демократизація, а формалізація нового кланового устрою, де самоврядування зведене до бюджетоутримання, а громада — до мовчазного натовпу без важелів впливу.

Громадяни не отримали суб’єктності. Виборці не отримали права впливати. Самоврядування в Україні — це фасад, за яким приховується влада місцевих князьків, аграрних олігархів, родинних кланів, які повністю контролюють усе: землю, бюджет, поліцію, прокуратуру. А центральна влада лише поглибила цю систему через вертикаль лояльності.

II. Бюджетна монархія: гроші як джерело всевладдя

У більшості громад головним джерелом фінансування є не розвиток малого бізнесу чи інвестиції, а надходження, пов’язані з бюджетними виплатами. У кожному другому селі гроші — переважно в освітян, лікарів, соціальних працівників. Тобто тих, хто залежить від місцевої влади. І ця влада тримає їх не як громадян, а як підлеглих.

Кожна гривня проходить через рішення сесії ради або через підпис голови громади. Розподіл субвенцій, черговість «латання» доріг, ремонт садочка чи видача гуманітарної допомоги — це не система, а ручне управління. І саме в цьому — суть новітнього феодалізму: громада не має доступу до рішень, лише до наслідків розпоряджень влади.

Громадські слухання — формальні. Громадський бюджет — декоративний. А все справжнє «курується» через свій бізнес, своїх підрядників, своїх бухгалтерів. У 9 випадках із 10 місцеві бюджети — це вертикаль особистого контролю, з якої годується не громада, а вузька група.

III. Самоврядування без вибору: заблоковані процедури, вічні посадовці

27 липня 2025 року Центральна виборча комісія офіційно підтвердила: вибори під час воєнного стану проводити неможливо. Це означає, що:

• мандати сільських, селищних, міських голів автоматично подовжуються;
• депутати рад не переобираються незалежно від ефективності або корупції;
• жоден мешканець не має інструменту відкликання чи заміни влади.

У підсумку — відсутність конкуренції. Люди, які п’ять років тому виграли з мінімальною підтримкою, нині керують без контролю. Мери, що втратили довіру, залишаються на посаді. А секретарі рад, які опинилися тимчасово в. о., можуть виконувати обов’язки роками — без виборів, без перевірки, без довіри.

Це не просто стагнація. Це — заморожена автократія. І в цих умовах будь-яка зміна — тільки з дозволу центру або за згодою місцевого клану.

IV. Місцеві князьки: аграрні клани, родичі і «свої» силовики

Реформа децентралізації мала передати повноваження людям. Насправді вона передала повноваження тим, у кого вже були ресурси. Зокрема — аграрному бізнесу. У більшості сільських громад голови рад та ключові депутати — це або афілійовані з великими орендарями, або безпосередньо працівники агрофірм.

У багатьох громадах:
• тендери виграють родичі або бізнес-партнери голови;
• секретарі ради — одночасно директори підрядних організацій;
• поліція та прокуратура — у «тіньовому пакті» з головою громади;
• аграрні компанії вирішують, кого «пустити» до сесійної зали, а кого — дискредитувати через ЗМІ.

Це не виняток — це правило. Суспільство не бачить, хто формує бюджет. Хто стоїть за рішеннями про розподіл землі. Хто контролює місцеву лікарню чи школу. І найстрашніше — навіть коли бачить, змінити нічого не може.

V. Війна як прикриття: паразитування на трагедії

В умовах великої війни держава мала б підвищити прозорість і мобілізувати ресурси на оборону. Але на практиці війна стала зручним прикриттям для дерибану. На центральному рівні це вже очевидно. Але на місцях — ще гірше.

Поширені практики:
• укриття закуповуються за завищеними цінами у компаній, пов’язаних з головами громад;
• ремонти «під оборону» — це заміна лампочок у сільраді чи фарбування паркану біля штабу ТРО;
• гуманітарна допомога «освоюється» через приватних ФОПів родичів голови;
• прокурори і поліція — або в долі, або в мовчазній згоді.

А тим часом ці ж громади:
• не мають реальних програм евакуації;
• не забезпечують житлом ВПО;
• не модернізують інфраструктуру;
• не формують резерви для критичних сценаріїв.
Поки вся країна бореться за виживання, частина місцевої влади просто заробляє.

VI. Фіктивне самоврядування: зарплати в окупації, тендери без території

Найцинічніший приклад — це громади, які втратили контроль над територією, але зберегли «форму влади».

Так, станом на 2025 рік:
• десятки голів громад, чиї населені пункти перебувають під окупацією, продовжують отримувати зарплату з бюджету України;
• в системі ProZorro зареєстровані закупівлі для шкіл, лікарень, доріг на територіях, які фізично не контролюються;
• у публічних звітах — виконані програми, у реальності — зруйновані будівлі.

Це не просто фікція — це симуляція державності. Держава платить за те, чого фактично немає. І хтось на цьому заробляє.

VII. Центральна вертикаль як гарантія кланового порядку

Центральна влада не лише толерує цей порядок. Вона — його співархітектор. Бо саме Київ:
• залишив громади без виборів;
• керує кадровими призначеннями в ОВА та РВА на підставі лояльності;
• формує держсубвенції під «своїх»;
• тримає законодавчий нагляд за громадами в режимі «чорного ящика».

Голова громади, що конфліктує з Банковою, як у випадку Атрошенка, може бути усунений через НАЗК, суд чи адміністративний указ. А громада — втратить право навіть на опір. У цих умовах самоврядування — не автономна гілка влади, а делегована підзвітність центру. І це — знищення суті республіки.

VIII. Що робити: республіканський контроль знизу

Єдиний шлях — створення горизонтальної, контрольної республіки знизу. Громади мають:
• мати механізм відкликання голови через ініціативу жителів;
• формувати бюджетні ради із правом вето на ключові видатки;
• публікувати кожен акт і закупівлю у відкритому реєстрі;
• вводити санкції за конфлікт інтересів на рівні громади.
Війна — не привід для авторитаризму. Війна — привід для очищення. І якщо ми не почнемо із самоврядування, то кланова держава переможе раніше, ніж армія зламає ворога.

Джерело