Суб'єктивно і без претензій на істину: не буде чистої перемоги, а тим більше поразки.
Адже, по-перше, кожна зі сторін вважатиме звитягу своєю. По-друге, програш асоціюватиме із супротивником.
Який би результат у війні не отримала росія, вона неухильно назве його "пабєда". Магія слів, ярликів і визначень довершить справу ствольної артилерії.
Захід і надалі виявлятиме нездатність до конкретики суджень, адже вона суперечить духу часу. Сьогодення мислить сурогатними поняттями та не наважується на категоричні визначення.
Світ ліберальних демократій давно зрікся однозначних дефініцій. Адже вони унеможливлюють його головну ідею у вигляді побудову безконфліктної дійсності.
Френсіс Фукуяма терапевтично виявив та діагностував цю ентропію. Україна не встигає йти в ногу з часом, а тому все ще має амбіцію до Перемоги.
Поставки зброї із Заходу – не своєчасні, бо ми позбавлені оперативного часу на процес навчання ефективного володіння нею. У передмить інфаркту нема сенсу вживати кардіомагніл і вітамінки.
Українці настільки старомодні та анахронічні. Власне тому вперто продовжують жити протиставленнями та гомерівською драматургією.
Бої ми виграємо на морально-вольових і завдяки жертовності. Тож розмови про мир нас більше лякають ніж війна.
Спостерігаючи за українцями геронтогенний Захід пригадує свою буйну молодість і відчуває щодо нас сентимент. Стара Європа – хоспіс з оксамитовими подушками та золотими ручками на дверях.
Протистояння калібрів і ракет, продовжиться війною інтерпретацій. Остання тягнутиме за собою рецидив зіткнення танків і літаків, а це невідворотно замикатиме циклічність історії.
"Вічне повернення" і апокатастасис – постійно циркулююча круговерть, яка затягуватиме на дно Аїду кожного новоявленого "голуба миру". Відтак, війна на завжди!
Проте матимуть місце антракти та зміна фаз інтенсивності. Все, що нині відбувається в Україні наділене метафізичним змістом.
Світ ситості та протизапліднювальних засобів усрався ставши мовчазним споглядачем епічного бою між Стихією та ошийником. Українці, все ще лишаються співцями старих цінностей і середньовічних лицарських саг, адже ми боремося не за території та кордони, натомість за право на Мрію.
Епос, теологія і метафізика все ще перемагають формули здорового глузду в наших черепних коробках. Смислами та значеннями барокового романтизму ми сформулювали нову політичну мрію, яку Захід не здатний втілити у життя, але яку він готовий фінансувати.
Віднині, всі позики країн достатку матимуть для нас безстроковий характер. Партнери називатимуть їх "кредитами", але по суті вони стануть сплаченою даниною Україні.
Втім це відбудеться не сьогодні. Ну, а "завтра", найімовірніше, впаде Маріуполь – це трагедія з масштабом десятикратного Іловайська.
У головному командному бункері вже заряджають на реверс грамофони з "пливе кача по Тисині". Посмертні нагороди у додаток.
Оточених лишили напризволяще. Вони замкнулися на території комбінату, а ворожа артилерія та авіація рівняє під нуль місто.
Ворог зорієнтував силовий акцент на приморську фортецю, аби показати світу татухи азовців і виправдати введення військ у "нацистську Україну". Вони волатимуть "погляньте, ось ті нацики, заради яких ми розпочали операцію з денацифікації"...
І лише у п'яту чергу Марік для кацапів: міжнародний порт, металургійна столиця України, наземний коридор до Криму та останній акорд у повному володінні Азовським морем. Втрата цього міста анулює бравурні успіхи українців на інших флангах і кількісно вирівняє їх з втратами орків.
Бункеру і невгамовній ротовій порожнині Олексія Арестовича доведеться констатувати відкат України від перемоги. Маріуполем путін зловив Зеленського за одне яйце, а тестикули, як відомо, функціонують лише у парі.
Нам важко буде оговтатись після втрати безцінних людей з бойовим досвідом, які забарикадувалися в приморській фортеці. Проте це нас налаштує на дедалі агресивніше вигризання Перемоги.