Відповідь буде коротка. Не помагала зовсім, а навпаки шкодила, роблячи всілякі труднощі, підтримуючи противників, здійснюючи блокаду.
Після протигетьманського перевороту у грудні 1918 року владу перебрала Директорія під головуванням соціаліста Володимира Винниченка. Новий уряд під керівництвом Володимир Чехівського стояв перед важким завданням у внутрішній і зовнішній політиці.
Всередині держави треба було оформити владу та зорганізувати надійні військові сили. У зовнішній політиці довелося шукати виходу із того скрутного становища, в якому Україна опинилася після відходу австрійсько-німецьких військ, адже на всіх фронтах розгорілася війна:
Проти тих всіх ворогів Україна мусіла виставити військо, а його тоді дуже бракувало. Серед членів уряду і політичних партій зродилися тоді дві концепції:
Хоч після поганого досвіду із німцями Антанта не була популярна серед населення, то все-таки перемогла протибільшовицька орієнтація. Тому Директорія УНР почала шукати порозуміння з Антантою, яка, щоправда, хоч і стояла на протибільшовицьких позиціях, поставилася холодно до самостійности України.
Лондон і Париж змагали до відбудови «єдиної неділимої росії». Тож у слід за тим, Антанта попирала білогвардійців, тобто ватаги Дєнікіна, а після нього — і Пєтра Врангеля.
Якими ж були справжні цілі Антанти? Британія із Францією, а також США були зацікавлені «південною Росією», тобто Україною, у першу чергу з економічних причин.
Різниця між ними була тільки в тому, що Лондон і Париж мали тут свої війська, а Вашинґтон — лише консула, як торговельного агента, та різних емісарів. Вони мали за завдання перевірити економічний та політичний стан України.
Головною базою для формування і підготовки дєнікінської армії була територія на схід від Дону, бо, згідно з англо-французьким договором від 23 грудня 1917 року про розподіл «сфер впливу» на Росії, ця зона належала Лондону. Отже, основна допомога для армії Дєнікіна мала приходити з Туманного Альбіону.
Говорячи про дєнікінські ватаги, тодішній міністр війни Вінстон Черчілль самовповнено заявив: «Це моя армія», — а прем'єр Девід Ллойд Джордж визнав, що їхня військова місія при штабі Дєнікіна нараховувала кілька тисяч осіб.
Французькі сили були розташовані в Криму, в Одесі, та південній частині України, тому зрозуміло, що український уряд старався нав'язати у першу чергу контакт з французьким військовим командуванням. Але французи ставилися неґативно до України, ставляли українському урядові завеликі вимоги так, що не дійшло до ніякого порозуміння.
Теж США брали активну участь в допомозі білогвардійцям: у липні 1919 року державний секретар Ленсінґ писав до військового міністра Бейкера, що Державний Департмент ставиться до Росії як до воєнного союзника і доставить їй стільки зброї та воєнного устаткування, скільки можна буде перетранспортувати морем. Ту проросійську політику, очевидно, підтримував президент Вудро Вілсон.
У вересні 1919 року «високий комісар» США у Стамбулі, повідомляючи державного секретаря про захоплення більшовиками Києва й Одеси, підкреслював, що «Вашинґтон мусить грати головну ролю в економічній відбудові монархії. Тож треба вислати сюди окрему економічну комісію, яка приготовила б плян, у найближчих місяцях доставити на південну Росію американських товарів на суму приблизно $100 мільйонів, але на заміну за сировину рівної вартости».
У зв'язку із тим державний секретар казав вислати в Україну віцеконсуля Баррі, щоби відвідав Харків, Одесу й інші міста та перевірив економічне і політичне положення України. У своєму звіті дипломат підкреслював, що наявний великий брак одягу та промислових товарів, що створює корисні умови для американської торгівлі.
Отже ясно, що економічні користі були основним мотивом американського зацікавлення Україною. Американці якось не поспішали із допомогою білогвардійцям; натомість англійці та французи помагали їм у межах устійненої раніше сфери впливів.
Однак після того, як французів усунено з їхньої зони, тобто з України та Криму, англійці використали ту обставину для привернення білогвардійців на свій бік. Вони «дипломатично» підтримували невдоволення денікінців діями французького командування так, що у результаті білогвардійці були захоплені англійцями, а до французів ставилися холодно.
У зв'язку із тим англійські правлячі кола вирішили зревідувати угоду про розподіл «сфер впливу» від 1917 року. Так, у червні 1919 року лорд Керзон, який керував міністерством закордонних справ у час відсутности міністра Бальфура, повідомляв наступне: «Французькі дії в Одесі й в Україні так погіршили взаємини між французами та росіянами, що неможливо буде з ними успішно співпрацювати у тих районах».
Після того, Керзон повідомив англійського посла у Парижі про те, що військове командування Його королівської величності одержало від Дєнікіна заяву про його намір розбудувати у Криму базу для білогвардійської армії. Тож Лондон, попри той факт, що це французька сфера впливів, погодилася задовольнити вказане прохання.
Такий крок Британії не дуже подобався Франції, але вона зі свого боку, силою обставин, також згодилася на створення тієї бази, однак зазначила, що її рішення є зумовлене воєнною конечністю. Крім того, Париж звернув увагу, що у районах своєї сфери впливу надалі зберігає за собою право утримувати військові та цивільні органи для захисту важливих французьких інтересів.
Тут зарисувався конфлікт інтересів Лондона і Парижа на території України; в його основі лежали економічні прагнення обох країн. Проте, всепереч усьому, у них була спільна мета — допомогти Дєнікіну відбудувати «єдину неділиму Росію».
«Матінка Британія, — як твердив далі Керзон, — завжди стояла на становищі, що України не можна трактувати окремо від Росії, та що Дєнікін одинокий заслуговує на підтримку». Коли ж Україна буде відвойована, то вона, згідно із твердженням Керзона, потрапить під вплив Дєнікіна, тим самим буде під контролем Лондона.
Ось, чому Британія домагалася зміни попередньої угоди про розподіл сфери впливів, бо хотіла таким чином зліквідувати французькі впливи у тих районах. На допомогу Дєнікінові англійці старалися притягнути Польщу із Румунієбю, але вони на те не пішли, бо боялися відновлення великої Росії, вбачаючи у ній загрозу для своєї самостійності.
Захопивши Галичну, поляки почали посуватися від кінця липня 1919 року далі на Схід, але не розгортали ширших дій і не готовилися помагати Дєнікінові, хоч Антанта настоювала на тому. Щодо України, то поляки мали свої політичні пляни.
Це видно з інструкцій, що їх головне командування польської армії переслало для Польській Військовій Організації в Україні. У них доручалося:
Воюючи проти більшовиків і дєнікінців, поляки мали свої окремі пляни. Видно це із заяви голови польської місії у Парижі генерала Розвадовського, який писав: «Найкраще нам почекати, поки більшовики, слідом за Петлюрою, переможуть Дєнікіна, щоби затим розгромити більшовиків, й у такий спосіб облегшити виконання польських завдань».
У жовтні 1919 року Керзон звернув увагу на те, що попертя Петлюри поляками серйозно гальмує дії Дєнікіна, бо, згідно з повідомленням англійського аґента, Петлюра не стримує більшовицького походу на Київ, а навіть дав наказ атакувати Дєнікіна. Керзон дійшов до висновку, що Петлюра співпрацює із більшовиками проти Дєнікіна.
Задля того, щоби спаралізувати акцію Петлюри, англійці дали Дєнікінові вільну руку на дії в Україні й одночасно підготовляли перехід Української Галицької Армії на бік дєнікінців, оскільк були переконані, — уряд Євгена Петрушевича погодиться з Дєнікіном і, у разі потреби, навіть виступить проти Петлюри.
На думку англійських політиків, уряд Західноукраїнської Народної Респубілки готовий піти на ту концепцію, бо це одинокий шанс його існування. Відтак і Галичина зможе врятуватися, коли приступить, як автономна одиниця, до майбутньої російської федерації.
Взагалі, Британія задивлена в «єдину неділиму Росію», чомусь не розуміла або не хотіла розуміти української проблеми, коли навіть Галичину хотіла приєднати до російської федерації. Щоби мати кращу уяву про Галичину, уряд Його королівської величності волів через своїх посланців довідатися:
У серпні 1919 року українська місія у Лондоні вислала королівському урядові ноту у справі визнання України та допомоги українській армії. Як відповідь на це, міністр закордонних справ Бальфур заявив:
«Згідно з моїми інформаціями — українська армія не існує, Петлюра і Петрушевич мають щоправда своїх приклонників, але між ними нема порозуміння, тому англійський уряд на мирній конференції у Парижі не буде обстоювати незалежності України. Нема також потреби висилати зброю для української армії, бо не знати, у чиї руки вона попаде».
Тим часом положення в Україні змінилося й британський уряд почав міняти свою політику. Прем'єр Ллойд Джородж заявив на Паризькій конференції у вересні, що «єдина неділима Росія буде загрозою для Європи, тому Сакартвело, Азербейджан, Балтійські країни, Фінляндія та Україна повинні бути незалежні».
Америка, яка послідовно вела (й досі веде!) проросійську політику, вважала, що Україна виявила нездатність до самостійного державного життя. До такого заключення прийшов тогочасний держсекретар Ленсінґ на підставі звіту емісара генерала Джедвіна, який повідомляв: «В Україні під владою Лєніна більше права і порядку, ніж під Директорією».
Це й вирішило питання продажу Петлюрі американської зброї, яку Київ так і не отримав. Зовсім інакше звітував про ситуацію в Україні інший американський емісар — майор генерального штабу Льюїс Мартін, який відбув подорож по Галичині й Волині; ось його спостереження:
«Уряд Петлюри компетентний, ефективний, працює над торговельною, аґрикультурною і виховною відбудовою краю. Харчів подостатком, цукру дещо менше. Панує страшна епідемія, брак ліків для її поборювання. Селяни наставлені проти більшовиків, всі хочуть самостійної України. Недавно уряд відкинув пропозицію комісара закордонних справ УРСР — Раковського про коаліцію більшовиків і галичан проти Польщі та Румунії.
Українці відмінні від московитів. Україна має можливості створити сильний стабільний уряд. Вона має незвичайно родючу землю й багато мінералів; є всі можливості для закордонної торгівлі через Одесу. Пропонований поділ Галицької України між Польщу і Румунію створить у майбутньому небезпеку для обох країн і буде загрозою миру в Європі. Україна абсолютно протибільшовицька й Америка повинна їй помагати в боротьбі проти російського і польського імперіалізмів».
Американський уряд поставився до того звіту із пересторогою, бо вважав, що нема інших джерел, які підтверджували б спостереження і висновки майора Мартіна. А він — до речі — не мав нагоди перевірити умов на Наддніпрянській Україні та Лівобережжі.
На вимогу держсекретаря Ленсінґа американський Червоний Хрест вислав в Україну майора Райдена і капітана Ірвіна з дорученням перевірити безпосередньо на місці ситуацію. Вони мали переслухувати лідерів різних партій так цивільних, як і військових, але не давати ніяких обіцянок.
Після повернення з України пан Райден мав у Парижі конференцію з представниками Петлюри й Дєнікіна, але без ніякого успіху для українців. У тому приблизно часі поляки зайняли Галичину, тож це викликало деяку неясність у правному статусі української місії.
У зв'язку із цим, держсекретар Ленсінґ запитував свого представника у Парижі, чи українська місія визнана та яку роль вона грає на мировій конференції. Його поінформовано, що українська місія у столиці Франції діє, а чи вона визнана, тим ніхто не турбується, однак її трактують, як визнану й переговорюють із нею, як з іншими делегаціями.
Головою місії був громадянин Тишкевич, а його заступником доктор Панейко. На жаль, жодного позитиву для справи визнання світом самостійної України вони не спромоглися віднайти.
Звіт із Парижа інформував далі Ленсінґа про те, що українська місія закупила тут більшу кількість американських військових матеріалів, але не має змоги вивезти їх із Франції. Держсекретар був заскочений вісткою про ту трансакцію, бо вона була зроблена військовими чинниками самовільно, без порозуміння із Державним департаментом США.
Тому він наказав перевірити ту справу та вияснити, чи УНР заплатила за товар готівкою, а якщо ні, то на яких умовах переведено ту транзакцію і яка запорука сплати довгу. На підставі перевірки стверджено, що американська Ліквідаційна Комісія не хотіла продати воєнних матеріялів УНР, як такій.
Щоби вийти із положення, створилася торговельна спілка «Петрушевич, Тишкевич і Цефр», яка формально закупила товар, а потім передала його УНР. Усіх матеріалів закуплено на загальну суму $12 мільйонів, а як заплату Ліквідаційна Комісія прийняла ноти українського державного банку.
На вимогу Держдепартаменту, контракт продажу воєнних матеріялів УНР анульовано. Показово, що за причину, подано обставину, що український уряд більше не існує і не може виконати взятих на себе зобов'язань.
Очевидно, подана Держдепартаментом причина була тільки формальним окозамиленням, оскільки насправді Америка, як переконана заступниця «єдиної неділимої», вважала український сеператизм німецькою інтриґою для розбиття Москви. (Подібне ставлення відчували на собі Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва, Сакарвтело і Азербайджан).
Не помогли тут протести української місії та запевнення, що Петлюра є далі президентом України й Головним Отаманом її армії, та що український уряд вважає себе відповідальним за всі зобов'язання. Американські емісари звітували Держдепартаментові, що Петлюра знічений неприхильним ставленням Вашинґтона до Києва й одночасно просить, щоб американський уряд дозволив своїм громадянам українського походження вступати до української армії.
На жаль, все те не мало впливу на зміну американської політики супроти України. Щоби до решти добити скривавлену Україну, Антанта, враз зі США, застосувала до неї бльокаду й не дозволила ввозити ніяких товарів, навіть так дуже потрібних ліків, закуплених в Західній Европі.
Український уряд, а також низки гуманітарних організацій зверталися до Верховної Ради Альянтів із проханням зняти блокаду, але не добилися ніякого успіху. Лондон, Париж і Вашинґтон віддали Київ на поталу Москви та Варшави на довгі 70 років.