ще раз про руський вірус на українську голову
Ви, колеги, даруйте нам, але ми свого радикалізму не зречемося – надто велика сьогодні ціна компромісу. Яким би макаром не підступалися до національної ідентичності, неодмінно вийдемо на «свій Збруч» ‒ або ти українець з мовою, малою бáтьківщиною і великою Вітчизною, Тарасом, блакитно-жовтим стягом, рядком про «ще не вмерла», зневагою і ненавистю до «брата»-ворога, отими смішними шароварами і Марусею-раз-два-три-калиною-чорнявою-дівчиною, або тобі, як і манкуртам Зе, Рабиновичу і Дубінському, «какаяразніца».
Лише на перший погляд розмови про українця Миколу Васильовича – світоча російської культури – в салоні Ганни Павлівни Шерер при свічках і коронавірусом за вікнами позбавлені практичного сенсу. Мовляв, не до інтелектуалізму, коли невідомо чи стачить гривень до 24 квітня. Комусь треба пояснювати, що саме оцей тригер і завів місцевий плебс на обрання зеленої випадковості керманичем країни? Що у рази посилює вірулентність китайської напасті?
А те, що небезпеку впритул не хоче бачити 73/43-відсотковий обиватель, притиснутий covid'ом до кобищанських парканів, робить її реальною – коли це червоний шал в схарапуджених баньках сприяв цивілізаційному поступу? Отамани, обрані на майданах коло церкви, заливали кров'ю околиці, здавали свої держави, або ставали подобою тих класових супостатів, проти котрих піднімали ширмаси на смертний бій. Користі від революцій було завжди менше, ніж від діденкового Апельмона для метеорологічного прогнозу.
Відтак звертаємо увагу заскочених коронарним форс-мажором земляків на вивірений і логічний в контексті нормандсько-мінських холуйських капітуляцій крок сусіднього недопалка на шляху до повзучої окупації усієї України.
Ми, маємо на увазі суспільство, загалом інертно прореагували на попередній викид імперських намірів Блідої Молі, коли та оголосила масову паспортизацію мешканців т.з. «республік» Донбасу ксивами метрополії. Хіба що трохи позбиткувалися над «найвеличнішим дипломатом», котрий своїм прикольним, як і уся решта у його виконанні, запрошенням до зустрічної української паспортизації відкрив зелену дорогу меря-чудській наволочі до «Малоросії». Слухайте Андрія Ілларіонова і забувайте поступово про ОРДЛО – єдиним виходом для українців, які ще збереглися там (ну, вірять цьому, вірять!) як статистична популяція, є переселення на велику землю.
Не оминаємо можливості похвалитися наявністю у вашого покірного слуги апельмонової чесноти – забути про «степь донецкую» до кращих часів ми пропонуємо з осені 2014 року.
І ось новий, черговий крок московитської скверни – 18 березня путін підписав закон, яким ми з вами та ще сусіди-бульбаші (з пієтетом до колориту, жодних расистських натяків) віднині оголошені «носіями російської мови». Ні, товариство, не зажопники, не руськомірське загітоване босяцтво Південного Сходу, не служиві продюсери з тамадами, не оте байдуже до усього, що пов'язане з «буквами» і мислю, електорально зелене простонароддя, а ми з вами – інтегральні і не дуже націоналісти – теж носителі! Кремль на законодавчому рівні вирішив, що й ми отут, на власній і споконвічній Трипільщині – одна з ним «страна», один з ним народ.
Тепер наша місцева п'ята колона, якщо з якихось причин відчує непереборну хіть пожити перед смертю серед березняків, засмічених склотарою з-під настоянки глоду і забути про ненависне сало, може отримати громадянство РФ без співбесіди на знання «вєлікого, общєчеловєческого». Щодо цієї, прости господи, гидотної братії, повторюємо – «валіза, Курський вокзал, Рашка», але ж ідіот Жириновський одержав мандат на миття чобіт у Дніпрі під Каневом.
Нічого нового «обнулений по іскандери» недопалок не вигадав, переважна частина його підданих щиро вірить у тимчасове потьмарення бандерівців і швидке повернення заблукалих братів під їхню великоруську руку. Днями й наша близька родичка з їхньої глибинки підтвердила статус «мишебратства» ‒ коронавірус насланий на слов'ян проклятими американцями і страждаємо ми отут «на Украйне» винятково через гріхи перед Гундяєвим.
Чим маємо відповідати?
Рекомендації незмінні: щоденно вичавлювати з себе раба прекрасної, але ж чужої культури, доконечно рвати зв'язки з усім, що тхне імперією, шовінізмом, насильним братерством, розумнішати. А найефективнішою українізація буде в тролейбусі: на запитання зросійщеного земляка «Ви здєсь виходітє?» слід безапеляційно відповідати, що вийдете на наступній зупинці, тактовно натякнувши, що вам з ним не по дорозі.