Невразливість Назара Холодницького, який залишився на посаді, незважаючи на грубі порушення, має не лише правовий вимір. Кваліфікаційно-дисциплінарна комісія колег і тридцять три прокурори зі Спеціалізованої антикорупційної прокуратури підтвердили давно відоме: прокурорська корпорація в нас – це люди з особливими життєвими принципами й цінностями, тих зі своїх лав, хто ці цінності поділяє, вони, за можливості, не здають. Зараз на весь світ була продемонстрована впевненість, що у випадку з головою САП можливості не здавати свого не вичерпані. Американці з чужими українському прокурору уявленнями про репутацію та службовий борг ідуть лісом. Янкі, гоу хоум.
Так у своїй авторській колонці спеціально для аналітичного порталу «Слово і діло» написав політичний оглядач Леонід Швець.
У мене є знайома, лікар в одній із поліклінік у Печерському районі, вона стверджує, що здатна визначити в пацієнті прокурора вже в ті кілька секунд, поки він заходить до лікарського кабінету. Прокурорство викарбовується на обличчях, одязі, ході та звичках. Вони – інші, особливі. Кращі люди.
Розмову про те, чи підлягає взагалі реформуванню ця сфера, і якщо так, то яким чином, можна вести нескінченно, але хочеться звернути увагу на інший аспект. Жертвуючи час від часу окремими членами, які публічно обгидилися, владне співтовариство підбурює те, що неминуче накопичується внизу, в народі, отруйне невдоволення. Демонстративна відмова від таких профілактичних жертвоприношень різко підвищує токсичність суспільного середовища. Це не про право, це про самозбереження. Безвідходне самовідтворення влади її руйнує.
За чотири роки війни розмови про пріоритет національної безпеки перетворилися на неприємний ритуал, очікування зміни пріоритетів стомлює, спекуляції на важливій темі дратують. Послухати державних керівників, то наш човен настільки утлий, що може затонути від будь-якого необережного чиху: не хитайте! При цьому в самій владі безперервно чхають усі – на закон, на пристойність, на громадську думку. Мірування національної безпеки якось відразу відходять на дальній план, коли зачепили шкурні інтереси, тут захисні реакції спрацьовують зі швидкістю безумовного інстинкту. Нескладне спостереження й зовсім недавній історичний досвід показують, що інстинкт самозбереження владного співтовариства та завдання збереження держави можуть сильно не збігатися. Запитайте Януковича.
До речі, про Януковича. Те, що всерйоз так і не зачепили ані основних бенефіціарів його режиму, ані навіть тодішніх шісток, викривальним чином демонструє природу режиму нинішнього. Господи, вони не можуть і не хочуть посадити навіть тітушку, що стоїть за вбивством журналіста на Майдані. Чи є зміни? Безумовно. Як безумовно й те, що скинули павутину в кутках і не зачепили сутнісні характеристики української влади. Вона, як і раніше, сама по собі й для себе.
Здавалося б, напередодні великого виборчого циклу влада має бути чутливою до речей, які можуть зайвий раз зіграти проти неї. Юрій Луценко вже два роки обіцяє нам «велику рибу», але прокурорські сіті виявляються з підозріло великими осередками. Історія про те, на що перетворився похід Назара Холодницького на боротьбу з корупцією, наочно показує, як працює система, й те, що цій історії демонстративно не покладений край, – великі вітання наївним очікуванням.
Часом здається, що саме порожня надія забирає в українців сили до дії. Старий самурайський принцип говорить, що в бій потрібно йти з почуттям, що ти вже помер: двічі померти не можна, дій. А скільки разів уже померли ми?