Війна проти Європи вже триває. У цій війні немає танкових колон і офіційних ультиматумів.
Вона проявляється в перерізаних підводних кабелях, загадкових пожежах на військових складах, збоях GPS, хвилях дезінформації, кібератаках на критичну інфраструктуру та систематичних провокаціях біля кордонів НАТО.
Порогу «класичної» війни ніхто не переступає — і саме тому багато європейських столиць досі воліють говорити про «інциденти», а не про війну.
Спостерігачі фіксують те, що дедалі частіше звучить із вуст представників європейських розвідслужб, військових та аналітиків: проти Європи ведеться цілеспрямована військова операція з підриву стійкості, згуртованості та волі до спротиву.
Мета — не бліцкриг і захоплення територій, а поступове виснаження: зробити підтримку України надто дорогою, західний альянс — надто розділеним, суспільства — надто втомленими й заляканими.
Що саме відбувається
Російські гібридні дії охоплюють саботаж критичної інфраструктури (залізниць, енергетичних об’єктів, логістичних вузлів), кібератаки, використання посередників, керовану міграцію, радіоелектронні перешкоди та масштабні інформаційні кампанії.
За оцінками, озвученими на слуханнях у Конгресі США, від початку вторгнення в Україну у 2022 році в Європі постійно фіксують акти саботажу або спроби його вчинення, а також терористичні атаки, пов’язані з росією.
У Балтійському та Північному морях регулярно фіксують підозрілі дії поблизу підводних кабелів і газопроводів. Дрони над Польщею та порушення повітряного простору країн Балтії — уже не поодинокі «помилки», а сигнали.
Колишній очільник MI6 Алекс Янгер охарактеризував гібридну загрозу як усе, що залишається нижче порогу відкритої війни: від дезінформації до саботажу й економічного примусу.
Норвезька розвідка та британський Національний центр кібербезпеки в останніх оцінках прямо називають росію найнебезпечнішою загрозою в кіберпросторі й фіксують якісне та кількісне зростання таких операцій.
Генерал НАТО Алексас Гринкевич говорить про «дедалі нахабніший» державний саботаж росії.
На тлі агресивних випадів Москви Китай діє інакше. Якщо росія робить ставку на грубий саботаж і тиск, то Пекін віддає перевагу довгостроковому проникненню через економіку, технології, інфраструктурні проєкти та вплив на еліти.
Спільні (паралельні) зусилля Москви й Пекіна з підриву європейської єдності, особливо в контексті війни в Україні, експерти вже розглядають як формування «осі».
Чому це працює
Європа десятиліттями жила «дивідендами миру». Скорочення армій, виснаження запасів боєприпасів, залежність від американської «парасольки» та віра в те, що економічна взаємозалежність унеможливлює велику війну, створили стратегічну вразливість.
Історик Стефан Одуен-Рузо в книжці «Наше заперечення війни» прямо порівнює нинішній стан із ситуацією напередодні Першої світової: суспільства, які надто довго жили в мирі, перестають розпізнавати наближення війни.
Норман Енджелл у «Великій ілюзії» (1909) теж переконував, що війна між великими державами економічно безглузда. Історія показала, наскільки небезпечне таке самозаспокоєння.
Сьогодні схожі аргументи — «росія не потягне», «Китай надто залежить від торгівлі» — звучать знову. Тим часом Східна Європа (Польща, країни Балтії, Фінляндія) вже діє інакше: будує укріплення, нарощує виробництво боєприпасів, збільшує військові бюджети до рівнів, небачених десятиліттями. Західна частина континенту реагує повільніше.
Британія, за оцінками низки експертів та оксфордських аналітиків, особливо вразлива: недофінансування, проблеми з мобілізацією та комплектуванням, недостатня готовність до масованих кібератак і ракетних ударів.
Франція готує шпиталі до можливої війни, Німеччина переспрямовує ресурси в оборонну промисловість, а в Британії обговорюють оперативні плани на випадок ударів по території країни. Це запізніле визнання реальності, що межує з панікою.
Стратегічний сенс
Гібридна війна — інструмент асиметрії. Вона дає змогу досягати політичних цілей без ризику ескалації до рівня, який автоматично активує статтю 5 НАТО.
Вона випробовує реакцію, виявляє слабкі місця, розколює громадську думку та створює «втому від України». Що довше Захід сприймає кожен інцидент як ізольований, то більшими стають сукупні збитки.
Це не «нова холодна війна» в класичному розумінні. Це війна сірої зони, у якій межі між миром і конфліктом навмисно розмиті. росія веде її вже кілька років. Китай нарощує свої можливості. Європа лише починає усвідомлювати масштаб.
Відповідь потребує не лише збільшення військових бюджетів (хоча без цього не обійтися), а й системної стійкості: захисту критичної інфраструктури, координації розвідслужб, швидкого встановлення причетних і публічного називання винних, розвитку власних виробничих потужностей і, головне, політичної волі визнати, що світ, до якого звикли після 1945-го й особливо після 1991 року, закінчився.
Війна, якої ніхто не оголошував, уже триває. Європі потрібно бути готовою до моменту, коли сіра зона раптово стане чорною.