Цитовані слова залишив у своїх спогадах про перебування на Білоцерківщині взимку 1919-1920 року Борис Антоненко-Давидович.
Майбутній письменник народився 1880 року в Золотоноші – на території тодішньої Полтавської губернії. Батько був повітовим справником. За деякими даними він закінчив історико-філогічний факультет Київського університету.
Революційні події 1905-1907 років не оминули запального юнака. В цей час він належить до Революційної української партії, а одним із його улюблених творів була брошура Миколи Міхновського «Самостійна Україна», яка фактично стала фундаментом для вибору політичного світогляду молодого Олелька Островського.
Після революційних подій він стає членом Української соціал-демократичної робітничої партії, віддаючи данину популярному на той час серед українських діячів соціалістичному вченню (яке й згубило Українську революцію 1917-1921).
Розуміючи, що зняття урядом заборон на діяльність українських рухів є фікцією, бутафорно-декоративним вчинком, Олелько Островський за прикладом чималої кількості українців переїздить в Галичину, де модерний український національний рух розвивався більш вільно.
Тут Олелько Островський певний час працює актором в Українському театрі Коломиї. І саме в цей час починають виходити його перші твори. Спочатку це були фольклорно-етнографічні замальовки та невеликі оповідання, що змальовували побут селянського життя Полтавщини, але їм була притаманна гостра соціальна критика царського уряду.
Проте, свій слід в українській літературі Олелько Островський лишив саме як популярний письменник напрямку історичної белетристики. Більшість його оповідань та повістей були написані ним у неймовірно важких умовах, коли він перебував вояком царського війська спочатку на Південно-Західному, а згодом на Турецькому фронтах. Вони були написані легкою і доступною мовою. Неабиякою заслугою автора було й те, що дану белетристику міг сприймати як і читач із вищою освітою, так і малописьменний селянин, і обоє перебувати у захваті від прочитаного.
Події Української революції у 1917 році відкрили двері для енергійного полтавця. Зберігся лист Олелька Островського до Івана Стешенка, датований літом 1917 року, де молодий письменник скаржиться, що перебування у війську на Кавказькому фронті гнітить його, адже він усіма силами прагне потрапити до України і служити своїй країні та своєму народові. Також у листі він зазначає, що усіма силами буде пробувати повернутись додому, а в разі чого – готовий навіть дезертирувати. На жаль, ми не знаємо, як саме вдалось Олельку потрапити до України, але вже весною 1918 року – він очолює «Золотоніський курінь», парамілітарну організацію з місцевих мешканців, що мала протидіяти відступаючим загонами більшовиків та різноманітних кримінальних банд. В період гетьманату Олелько Островський створює в Золотоноші видавництво «Вільна думка», де зокрема друкує і низку свої творів.
Здавалося, що на горизонті української письменницької ниви буде сяяти нова зірка, але на заваді цьому стали більшовики, що вже в січні-лютому 1919 року окупували Полтавщину. Видавництво, що спеціалізувалось на друці українських літературних та просвітницьких творів, ясна річ не могло існувати при більшовиках, адже за твердженням багатьох з їхніх тодішніх очільників сама українська мова є мовою контрреволюційною та петлюрівською.
Навесні 1919 року Олелько Островський переїздить із Золотоноші до Полтави у пошуках роботи і знову починає працювати актором. Він очолює першу українську трупу акторів у Полтаві (Товариство українських драматичних артистів).
Але більшовицький Молох позбавив талановитого письменника життя. У своїй праці «Розгром Полтави» Дмитро Соловей, посилаючись на діяча кооперативного руху Володимира Дубіва зазначає:
«Особливо вразив мене загин (загибель. – ОБ) артиста-режисера Олелька Островського, що був разом з тим і письменником. Окремою книжкою вийшло його історичне оповідання «Полтава», присвячене подіям 1709 р. Ще так недавно я вперше побачив його на нараді, яку скликав К.-П. Відділ ПССТ для обговорення справи організації допомоги українському сільському театрові. Він, здається, нічого не говорив, але його зовнішність врізалася мені в пам’ять: молодий мужчина років 35–40, огрядний, цвітучий, добре вдягнений, можна сказати — блискучий! Разом з тим виразне, красиве його обличчя було суворе й похмуре. І раптом вістка — розстріляний!.. На моє запитання Володимир Д[убів] відповідає: Незадовго до відступу більшовиків перед денікінцями, десь так у червні 1919 р., був концерт у полтавському міському театрі. Островський співав «Ой, Дніпре мій, Дніпре широкий та дужий!» Згадав він, звичайно, і дальші слова Шевченка: Оживуть гетьмани в золотім жупані, / Прокинеться доля, козак заспіва: / «Ні жида, ні ляха!» А в степах Украйни – / О, Боже мій милий, — блисне булава!
І ще в якійсь п’єсі чи пісні він досить легковажно говорив про жидів. Яхніс Дробніс, голова Губвиконкому, тут же голосно дав зарядження:
– Эту петлюровскую сволочь нужно немедленно арестовать!
І дійсно, Островського негайно заарештували, і вже ніхто його більше не бачив».
Дмитро Кобельський