Смертна кара за еміграцію: радянський закон від 9 червня 1935 року.
9 червня 1935 року в СРСР ухвалено закон про смертну кару за втечу за кордон, а родичів перебіжчиків оголошено злочинцями.
Після чергового посилення правил виїзду за кордон із СРСР у червні 1925 року, коли закордонні країни були оголошені «ворожим капіталістичним оточенням», через десять років з’явився новий закон, який логічно продовжив політику побудови «залізної завіси».
Так влада намагалася запобігти масовій еміграції населення до «ворожих країн» і навіть самим думкам про неї. Будь-які спроби таємно перетнути кордон прирівнювалися до «зради Батьківщини».
Очікувалося, що еміграцію міг спричинити новий голод. Проте під час Голодомору люди втікали не за кордон, а переважно до великих міст чи хлібних районів — туди, де була їжа. Тоді навіть внутрішнє пересування було ускладнене для селян, які не мали паспортів. Отже, закон спрямовувався передусім на залякування міського населення.
Хоча попередній досвід «голодних років» засвідчив, що люди намагалися пробратися не за кордон, а у великі міста і регіони з кращим забезпеченням продовольством.
Політика перестраховки та відгородження від Заходу не зачепила більшість населення, яке не мало паспортів, не могло вільно пересуватися та було прив’язане до місця проживання. Водночас це стало важливим кроком у побудові держави «казарменного типу», ізоляції мас і їхнього відчуження від зовнішнього світу.
Утекти з країни вдавалося небагатьом — і лише за допомогою контрабандистів. Вони переправляли людей до Німеччини за плату, а звідти емігранти могли вирушити до Америки. Проте точна кількість як успішних, так і невдалих спроб залишилася невідомою.
Вироки за втечу пом’якшили лише після смерті Сталіна — замість розстрілу передбачалося тюремне ув’язнення. Остаточне скасування обмежувальних заходів відбулося 1990 року з ухваленням Закону «Про в’їзд і виїзд», який дозволяв громадянам вільно залишати межі СРСР.