Закон «Про національну безпеку України» року близький за своєю філософією із Законом «Про національну безпеку» США від 1947 року
Цікава тенденція в СБУ ...
Диверсійна робота Наумова-Баканова системно триває.
По всій Україні в регіональних органах скорочуються за чисельністю відділи контррозвідки. Тієї самої - класичної контррозвідки (ДКР) діяльність якої сконцентрована на припиненні розвідувальної (шпигунської) діяльності відповідних органів інших держав і антиурядових організацій.
А за рахунок скорочення їх чисельності - збільшують штат лінії контррозвідувального захисту економіки (ДКЗЕД).
Фінансові апетити Зе ростуть. Скоро на майдан вийдуть не тільки ФОПи, а й цілими заводами люди підуть на майдани.
Очевидно, вбивають контррозвідку і підсилюють ДКЗЕД виключно з метою посилення контролю фінансових потоків і особистого збагачення верхівки СБУ, а також ослаблення роботи в рамках гібридних загроз, в першу чергу з боку РФ.
Сьогодні ми пропонуємо нашим читачам ознайомитися з грунтовним, фаховим матеріалом Олександра Бєлова та Олександра Христенка викладеним на ресурсі VektorNews. В даному матеріалі колишні високопосадовці СБУ та Служби зовнішньої розвідки України запропонували певні стабілізаційні механізми планування розвитку сектору безпеки України.
Останнього тижня українська експертна спільнота та відповідно - всесвітня мережа знову зарясніла повідомленнями про термінову реформу Служби безпеки України (СБУ) в контексті ухвалення проекту закону № 3196-д.
Ветерани Служби, які створювали її в буремні 1991-1993 роки, неодноразово наголошували на тому, що реформа будь-яких структур державної влади, особливо таких чутливих, як органи безпеки і розвідки, має супроводжуватися глибоким попереднім професійним аналізом.
Тим експертам, які навмисно чи через невігластво стверджують, що Служба безпеки України й на сьогодні зберігає риси радянської спецслужби, нагадуємо, що СБУ порівняно з КДБ УРСР не здійснює таких функцій як розвідка (сьогодні Служба зовнішньої розвідки України є вагомою складовою забезпечення національної безпеки), охорона державного кордону (Державна прикордонна служба України), організація урядового й спеціального зв’язку (Державна служба спеціального зв’язку та захисту інформації України), забезпечення безпеки керівників вищих органів державної влади (Управління державної охорони України).
Тож, аби переконатися, що сучасна Служба безпеки України не має ознак спеціальної служби тоталітарної держави, будь-якому експерту достатньо неупереджено ознайомитися з законодавчою базою. Утім, за майже 30 років, що промайнули після прийняття 1992 року Закону України «Про Службу безпеки України», накопичилось чимало проблем, які належить вирішувати. Тому питання необхідності реформування СБУ у фахівців з проблем національної безпеки заперечень не викликає. Між тим, рівень полеміки, яка триває між ними й аматорами-реформатами під час обговорення вже декількох законопроектів, засвідчила наявність різних підходів до вирішення принципових питань (мети, доцільності, засад і напрямків діяльності, майбутньої структури, чисельності спецслужби), а також темпів і послідовності реалізації запропонованих змін.
У цьому контексті автори повертаються до статті «Війна і реформи», оприлюдненої 2018 року в одній із українських авторитетних засобів масової інформації – газеті «День».
Мета цієї публікації - на прикладі ухваленого 1947 року Закону США «Про національну безпеку» США запропонувати певні стабілізаційні механізми планування розвитку сектору безпеки України. Принциповим є те, що сьогодні він є чинним та «визначає порядок і процедури взаємодії і діяльності відомств, які забезпечують безпеку Сполучених Штатів Америки». Це світоглядний та філософський принципи, на яких будуються усі сучасні демократичні країни.
Для тих учасників процесу реформування СБУ, які не знайшли часу ознайомитись зі змістом цієї статті чи підзабули про що вона, автори нагадують її основні тези:
1. Сьогодні найбільша увага критиків акцентується на питанні нагального позбавлення Служби безпеки «невластивих функцій» та посиленні контролю за її діяльністю. У багатьох випадках відверто демонструються політична заангажованість або ж рудиментарний рівень обізнаності в цих питаннях, прагнення «одним махом» заборонити СБУ розслідувати економічні й корупційні злочини. Як відомий персонаж, який для «торжества справедливості усе взяти й поділити», деякі «фахівці» нав’язували суспільству хибне уявлення про те, що такі функції нібито суперечать «стандартам НАТО і Євросоюзу», посилаючись при цьому на Рекомендації ПАРЄ 1402 (1999). Насправді ж, у Рекомендаціях ПАРЄ 1402 (1999) «Контроль за діяльністю служб внутрішньої безпеки країн-учасниць Ради Європи» відсутній термін «стандарти» щодо організації діяльності спецслужб. Натомість, використана така мова: ПАРЄ «вважає за необхідне», «пропонує» тощо. Результатом, як ми казали раніше, стали не «стандарти» у Рекомендації 1402 (1999), а певні принципи побудови служб внутрішньої безпеки з урахуванням особливостей національних правових систем, серед яких: наявність правової основи діяльності; заборону використання у політичних цілях; наявність демократичного контролю тощо.
2. Пріоритет України у створенні системи демократичного контролю за діяльність спеціальних служб. Це сталося майже на 10 років раніше, ніж з’явилися Рекомендації 1402 (1999), коли 25 листопада 1991 року, з ініціативи першого керівника СБУ Євгена Марчука, була закладена правова основа для формування одного з перших правових механізмів цивільного демократичного контролю за Службою безпеки. Того дня Голова Верховної Ради України Леонід Кравчук своїм розпорядженням (№ 1859-ХІІ) утворив Раду Служби національної безпеки України (СНБУ), до складу якої увійшли відомі політики, 5 народних депутатів України: Генріх Алтунян, Михайло Горинь, Юрій Костенко, Валентин Леміш, Володимир Слободенюк. В ухваленому в березні 1992 року Законі «Про Службу безпеки України» були закріплені відповідними статтями щодо демократичного контролю, що чинні й сьогодні («Засади діяльності Служби національної безпеки України», «Правова основа діяльності Служби національної безпеки України», «Діяльність Служби національної безпеки України і права людини», «Позапартійність Служби національної України», «Право громадськості на інформацію про діяльність Служби національної безпеки України»).
3. Робота над Рекомендаціями ПАРЄ 1402 (1999) розпочалася значно пізніше, 1994 року, що співпало з певним «романтичним» періодом світової і європейської політики після повалення тоталітарних режимів на території колишнього СРСР та держав Східної Європи. Але вже тоді почали з’являтися тривожні сигнали. Відомий вчений Семюел Хантігтон у 1993 році в американському політологічному часописі «Форін ефферс» опублікував невелику статтю про характер майбутніх конфліктів, які будуть цивілізаційними. Одночасно почав народжуватися «Русский мир», який сьогодні активно використовується Кремлем як цивілізаційна зброя, що особливо на собі відчули країни Балтії. Це було задовго до відкритої російської агресії в Україні, анексії Криму й розв’язаної Кремлем війни на Донбасі. На той час жоден із прихильників наведених вище «стандартів» не міг уявити собі відкритих бойових дій між колишніми «стратегічними партнерами», стосунки між якими базувалися на «Договорі про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією» та інших міждержавних угодах.
4. Реформування СБУ, вимагатиме розв’язання фундаментальної проблеми. Вона дуже чутлива та суперечлива, тому що мова йде про «забезпечення правильного балансу між нашою концепцією свободи та нашою потребою в безпеці», про що йдеться в Рекомендації ПАРЄ 1713 (2005) «Про демократичний нагляд за станом у сфері безпеки в державах-членах». Цей непростий процес пройшли громадянські суспільства в США та країни Європи. Після відомої терористичної атаки у 2001 році американців згуртувала класична формула свободи, сформульована ще середньовічним нідерландським філософом Бенедиктом Спінозою: «Свобода є усвідомлена необхідність». Було ухвалено закон під назвою «Патріотичний акт», який давав спецслужбам і поліції широкі повноваження порівняно із мирними часами, незрівнянні із сучасними повноваженнями Служби безпеки України. Якщо ми, українці, не знайдемо «правильного балансу між нашою концепцією свободи та нашою потребою в безпеці», то незабаром на порозі домівок пропагандистів «європейського бачення в діяльності СБУ» в Києві, Львові, Луцьку, Запоріжжі, а незабаром — у Лондоні, Амстердамі, Брюгге, Брюсселі, Парижі та інших з’являться «зелені чоловічки» та чистісінькою російською мовою скажуть: «Добрый день!» Так вже було у країнах Балтії (Литві, Латвії та Естонії) у 1939—1940 роках, в Угорщині (1956), Чехословаччині (1968), в українському Криму та на Донбасі (2014 року), Грузії (2008), Вірменії та Азербайджані (2020). Проблема полягає в тому, що сьогодні в державах світу налічується понад 850 політичних угруповань, які ставлять на меті «державну незалежність» свого етносу.
5. Автори й надалі готові продовжити дискусію з питань розвідки і контррозвідки, кібербезпеки, захисту державного суверенітету, підготовки особового складу та інших проблем реформування СБУ. Вбачається, що подальший зміст такої дискусії варто визначати в світоглядних категоріях.
На самому початку свого аналізу автори спиралися на філософію Закону США «Про національну безпеку» США від 1947 року, де визначено мету останнього — «забезпечити вироблення об’єднаної політики та процедур для відомств, агентств і функцій уряду, які стосуються національної безпеки...» (ст. 2 «Заява про політику»).
Цей американський Закон працює вже 71 (!) рік. Тому ми ставимо перед українськими політиками, урядовцями й експертним середовищем амбітне завдання: що вони мають зробити для того, щоб будь-який український закон з проблем національної безпеки, навіть ухвалений лише 1992 року, працював би принаймні не менше, ніж його американський дідусь.
Оце і є стратегія, і реалізація її залежить від нас.
Олександр БЄЛОВ, генерал-лейтенант Служби безпеки України у відставці,
Олександр ХРИСТЕНКО, генерал-лейтенант Служби зовнішньої розвідки України запасу