Глуха стіна, що постала між нами, тепер вже forever.
На око втрапила фраза не згадати котрого з колег-писак: «… якість російського народу – така собі». Не дослівно, але десь у цьому сенсі.
У нашій середині прокинувся правдолюбець з гострющим бажанням з'ясувати, наскільки якісним може бути собаче лайно, і чи є підстави називати збіговисько генетично модифікованих орків «народом».
Як на нас, вжити зменшувальну лексему «так собі» було б доцільно, описуючи політичне животіння не зовсім «кончених» орбанівських мадярів, чи емоційно неврівноважених ердоганівських болільників «Фенера», яким здалося можливим вплинути на київських динамівців скандуванням матюка «путін» на футбольному матчі. Бувало, накочувало й на пристойніших.
«Такі собі», ніде правди діти, є й поміж кобищанців. Носяться зі своїм боневтіком, як з писаною торбою.
Щодо російського «так собі народу» це означення – аванс нащадкам у третьому коліні. Та й те, якщо за сотню років «такі собі» опанують хоч би мінімальним набором людських навичок. Принаймні, соплі під носом витиратимуть не рукавом.
Якщо когось тішать підпільні соцопитування хворих на «вялічіє» російських лібералів, буцімто підтримка щурячої «спецоперації» глибинними масами бидла суттєво менша, ніж її намагаються подати вціоми і збісілі симоньянки, то це – не про нас. Нехай не абсолютна, але точно переважна більшість тамтешніх насельців все ще вищить у захваті від «бєй хахлов».
На особистісному рівні нам достатньо й того, що зросійщена рідня другого ступеня споріднення з 25 лютого жодного разу не поцікавилася – чи ще сущі її брати і сестри під щоденними прильотами «калібрів»?
Припускаємо, що та «рідня» взяття орками руїн Маріуполя чи Сіверодонецька й не вітала шампанським. Але те, що війна з колишньою вітчизною «зайшла» на сфашизовану «руську душу» − очевидно нормальний і природний для неї процес. І глуха стіна, що постала між нами, тепер вже forever.
З численних повідомлень про сварки на раші між батьками за «гробові за сина», тваринну радість самця від придбання білої «калини» за ті ж «гробові», про похорони «убієнних за родіну» виокремлюємо оце. Як еталонне мірило якості «народу».
Окупанту Ігорю Скуратову із Забайкалля пощастило полонитися, а не згнити в лісосмузі під Ірпенем чи в степу деінде.
Коли йому наші надали можливість поспілкуватись зі своїми рідними, ті від нього відреклися. Із полоненим (живим! на відміну від сорока тисяч двохсотих!) сином не захотіла говорити його мати: «Хто вам таке сказав, що у мене є син? Я не хочу говорити з вами, ви помилилися». Вимкнула мобілку.
Менталітет опоросу.