Короткий курс конституційної алхімії.
У нас, виявляється, Конституція — документ еластичний. Тягнеться, мнеться, а за потреби перетворюється на серветку — особливо коли дуже хочеться призначити.
От і з головою СБУ сталося диво воєнного часу: Володимир Зеленський раптом «призначив» т.в.о. там, де Конституція чітко каже: не можна.
Стаття 106, пункт 14 — нудна, стара, але вперта: Президент лише вносить подання про призначення та звільнення Голови СБУ. Призначає і звільняє — Верховна Рада. Не Банкова. Не указ. Не «ну зараз війна, давайте без формальностей».
Маленький, але принциповий нюанс: після подання заяви про звільнення, голова СБУ автоматично стає т.в.о. до рішення парламенту. Без жодних творчих інтерпретацій. Без магії. Без «я так бачу».
Захисники Банкової хором заводять мантру про воєнний стан. Мовляв, стаття 11 закону дозволяє Президенту призначати т.в.о.
Так, але тільки щодо посад, призначення яких належить до його повноважень. А голова СБУ — не з цього списку. Це не дрібний шрифт. Це базова архітектура держави.
У 1996 році депутати спеціально віддали СБУ під парламентський контроль — як запобіжник від президентського свавілля. Бо пам’ять про КДБ була ще не музейною, а цілком живою. Саме тому СБУ мала бути інституцією держави, а не особистим департаментом гаранта.
Суб’єктна Верховна Рада мала б зупинити це самоуправство. Але суб’єктність — річ крихка, особливо коли зручно мовчати.
І важливо: мова не про персоналії. Євген Хмара може бути хоч генієм контррозвідки. Проблема не в людині, а в процедурі, яка ламає баланс влади.
Бо сьогодні «тимчасово», «через війну» і «так треба».
А завтра — просто тому, що можна.
«Редакція «Останнього Бастіону» може не поділяти позицію авторів. Відповідальність за матеріали в розділі «Опінії» несуть самі автори.»