Крик совісті з Антверпена: бельгійський редактор — про дітей, вбитих у Газі.
Головний редактор бельгійської газети Het Laatste Nieuws Димитрі Антоніссен опублікував статтю-сповідь після того, як нескінченні відео та фото вбитих євреями дітей у Газі змусили здригнутися навіть тих, кого смерть і жахи вже давно не зачіпають.
— «Я бачив багато жахливого, але саме кадри з окривавленими дитячими черевичками зламали мене — і змусили поставити собі запитання: як ще можна захищати майоріння прапора “Ізраїлю” над нашими містами?», — написав Антоніссен.
— «Я, Димитрі Антоніссен, рідко плачу, коли дивлюся новини. Працюю головним редактором великої газети, і за довгі роки мені довелося побачити чимало страшних кадрів: зруйновані будинки після землетрусів, тіла жертв повеней, убитих на війнах та від вибухів.
Щодня я стикаюся з болем — дистанція між екраном і серцем стає професійною бронею.
Але вчора ця броня дала тріщину.
Я побачив відео з Гази. На ньому — діти. Маленькі палестинці, що лежать просто на асфальті. Хтось уже мертвий. Хтось помирає. Обличчя вкриті пилом, тіла залиті кров’ю. Поруч — крики.
Зомлілі брати і сестри кличуть батьків, не розуміють, що сталося. А потім — момент, який не виходить у мене з голови: окривавлені дитячі черевички. Крихітні, забуті на бруківці. Я не витримав. Я був зламаний. Кілька хвилин просто дивився в нікуди.
І тут мені трапилася інша новина — фото ратуші Антверпена, над якою продовжує майоріти прапор “Ізраїлю”. Я відчув відразу. Як таке можливо? Як після цих кадрів хтось іще насмілюється виправдовувати підтримку, мовчання, дипломатичні формулювання?
Я пишу це не з політичних міркувань. Я пишу як людина, як батько, як громадянин, як журналіст. І так — як головний редактор.
Якщо ви досі намагаєтесь захищати цей прапор, якщо у вас ще є аргументи, чому його не слід знімати, — будь ласка, подивіться це відео. Подивіться на ці дитячі черевички. Почуйте крики. Вдивіться в обличчя. А тоді — спробуйте сказати, що ви все ще вірите в «баланс» або що «винні обидві сторони».
Ця колонка — не заклик до ненависті, не звинувачення в один бік. Це заклик до совісті. До людяності. Я, Димитрі Антоніссен, не зміг лишитися байдужим. І якщо ви ще можете — можливо, ми з вами говоримо різними мовами».