Донатасу Баніонісу: людині й пам’ятнику епохи

Актор- легенда помер 4 вересня у своїй квартирі у Вільнюсі. Нашому спецкору, який узяв у нього одне з останніх інтерв’ю, пан Донатас зізнався: «Щоб вважатися в Радянському Союзі професіоналом, треба було іспит з наукового комунізму здавати ...»

Йому в квітні цього року виповнилося 90 років. Донатас Баніоніс жив останнім часом у Вільнюсі, литовській столиці. Він мав у центрі міста не надто розкішну, але простору, сучасну і добре обставлену квартиру. Один з найулюбленіших акторів глядачів «радянської пори», на жаль, останніми роками був не надто розбещений увагою преси і прихильників таланту. Але ж можна сказати, він сам був і залишається «культовим» актором, так само, як ціла низка радянських корифеїв театру й кіно. Та й фільми, в яких він знімався – вони теж «культові», улюблені людьми мого покоління! Ось лише мала дещиця з тих кінострічок, які полюбилися глядачам 70-х, 80-х й 90-х: «Ніхто не хотів помирати», «Бережись автомобіля», «Король Лір», «Мертвий сезон», «Солярис», «Пригоди принца Флоризеля», «Кентаври»... І взагалі – за час, проведений на сцені і в кіно, їм пророблена титанічна робота. Усього близько ста втілених в життя театральних образів і понад сімдесят кіноролей!

Років десять останніх Донатаса Юозовіча вже не було видно в нових головних ролях на кіноекрані і на сцені. За зрозумілої причини: поважний вік ... Але при цьому він зберігав до останніх місяців життя бадьорість духу і охоче погодився дати інтерв'ю мені, українському журналісту, буквально за кілька днів до свого 90-річного ювілею. Великий актор ХХ століття зустрів мене у домашній обстановці й вигляд мав також домашній: наперед поцікавившись, чи буду я його фотографувати (я зауважив, що фотосесію зроблю пізніше), він лишився у халаті й запропонував мені влаштуватися в зручному кріслі просторої вітальні. Сам примостився у кріслі навпроти.

– Пане Донатасе, час відомих радянському глядачу акторів і режисерів – тих, з ким ви знімалися, – нібито пройшов. Литва, з її новим мистецтвом і кіномистецтвом, в тому числі, самостійно торує шлях у Євросоюзі. Спробую ще раз пройтися тими рубежами вашої кар'єри, які були доленосними для вас. Нагадаю їх просто тим, хто читатиме це інтерв ю... Отже, ще у 1944-му ви вийшли на професійну театральну сцену й було це в Каунасі. Потім був театр в Паневежисі. Перші провідні ролі ви зіграли в середині 50-х. Потім був перший фільм, тобто ще через десять років. Отже, 70 років кар'єри актора театру і 50 років минуло опісля вашого дебюту в кіно. З чого ж все почалося?

– Так, розпочалося все в Каунасі, де я народився (мій рідний дім в центрі, в Старому місті, недалеко від Ратуші). Потім було, я так скажу, цілком випадкове входження у світ театру. Хоча нічого випадкового по-справжньому не буває в житті, я ж ще в школі ходив в драмгурток. Грав все, що не пропонували! Батько мій був простим ремісником, хотів, щоб і я пішов по його стопах. І я вже поступив до ремісного училища... Але мені знову в юності пощастило: на шляху зустрівся чудовий режисер, корифей театрального мистецтва, Юозас Мільтініс. Він навчався перед цим у Франції і приїхав до Литви, молодий, енергійний, повний ідей. Він мене помітив і всіляко потім просував... Ну, і нарешті, мені ще раз дуже пощастило в житті: я зустрів Вітаутаса Жалакявічуса, знаменитого згодом на весь Радянський Союз кінорежисера, і він мене запросив на першу роль в кіно.

Репліка автора. Донатас ще розповів, як в Паневежисі, в 40-ті роки, за німецької окупації в литовському міському театрі Паневежиса ставили п'єси, грали на рідній мові, в основному литовську класику. Російських драматургів не можна було грати («фашисти не зрозуміли б»). Але і німецьких п єс теж не ставили. У театрі Паневежиса, де відбувся дебют, трупа складалася зі студентів. Звісно, репертуар був «аполітичним», ала відтоді на ньому, на юному театральному дебютанті, навісили ярлик: «працював при німцях».

– Так, ми дуже боялися більшовизму. Мій тато поїхав до Бразилії, емігрував ще в 30-х роках. А перед самою війною, за один тиждень по Литві пройшли масові арешти і депортації. Багато литовців навіть думали: якби прийшли німці, то не пустили б комуністів... Висилали моїх земляків сталіністи за три години. Вночі по місту їздили на вантажівках зі списками та забирали людей. Без суду, без пояснень. «У тебе, кажуть, дядя є ворог народу». Або щось подібне. Це був наказ Сталіна і була рознарядка виселити десятки, сотні тисяч. І виселяли.

– Але у тому ж таки театрі Паневежиса через десять років,здається після війни, вам вже дають грати одну з тодішніх «козирних ролей», Павки Корчагіна.

– Так, цю роль я пам'ятаю добре. Зараз над цим образом і над цією книгою хтось посміюється, але насправді який це був благородний, сміливий і сильний герой! Я цікавився особистістю самого письменника Островського, його біографією і життєвим подвигом. До цих пір ним захоплююся.

– Питання по ходу: як ви зазвичай працюєте над роллю?
Репліка автора: Це моє запитання Донатас начебто не розуміє відразу. Для нього це ж справа банальна цілком: «Ну, як працюю? Так і працюю! Вживаюся в образ. Читаю книгу-першоджерело (якщо це є). Як мене вчив мій головний вчитель Мільтініс ... »

– Отже, після першого успіху в театрі, вам все більше, більше і більше щастило. Ще десять років «після Корчагіна» ви опинилися в зеніті слави, завдяки фільму Жалакявічуса «Ніхто не хотів помирати».

– Ну, все зводити до везіння теж не можна ... Все-таки я і актор хороший.

– Щодо вашої майстерності, так не маю сумнівів! Але ж фактор «лотореї» всеж був тоді: на Всесоюзному фестивалі (до речі, у Києві це відбулось, в 1966-му році), у вас був крутий конкурент, це фільм «Голова», в якому знявся теж прекрасний і зірковий вже тоді актор Михайло Ульянов! Але перевагу журі віддало фільму Жалакявічуса ...

– Так, я знав Ульянова, чудовий актор, дійсно!
–Так що, ймовірно, справа не тільки в акторській майстерності? Чи був, чи зіграв роль у виборі журі «ідеологічний фактор»? Може, комусь у партійному апараті здалося вигідніше «пограти в демократію»: щоб народ побачив, що відбувалося в Литві в 40-ві й 50 -ті роки?

– Не можу сказати. Звичайно, я на все це, перш за все, як актор дивлюся, і я все те, що показано у фільмі, пережив сам.

– У першому вашому фільмі, що приніс вам і всій знімальній групі шалений успіх (а незабаром і Державну премію СРСР) насправді дуже страшна колізія... По-моєму, в ній є спільне з тим, що відбувається сьогодні в Києві (нагадаю, інтерв ю узято в ті дні української Революції Гідності, коли на Хрещатику почали вбивати людей,- авт.). Вам так не здається? Ви не знаходите паралелей між тією громадянською війною, яку спровокувала радянська держава в Литві з нинішньою ситуацією громадянського протистояння в Україні?

– Я не цікавлюся сьогодні політикою. Телевізор і новини дивлюся, безумовно. Але не так, щоб сидів там, перед екраном і шукав політики.

Тут мушу зробити ще велику окрему репліку. Баніоніс, хоча його литовський уряд й литовська громадськість шанували й відзначали внесок у кіномистецтво при всякій нагоді, опинився за часів незалежєної Литви у певному професійному вакуумі. Його зв язок із російськими колегами головним чином перервався й це не надто добре відбилося на кар єрі. До того ж, місцеві і аж надто «патріотично налаштовані» критики дорікали митцю за його «комуністичну орієнтацію» в певні періоди творчості, за деякі його ролі (того ж Сальватора Альєнде в «Кентаварах»). Всі ці обставини і реалії зумовили його «аполітичність» останніх років. Донатаса дратували рівно як сталінські вихватки його російських колег, так і ультранаціональні погляди деяких авторитетних литовських діячіа мистецтва та культури.
Вища мудрість, про яку любить згадувати Донатас: людині треба до кінця, до останніх днів, відпущених йому Богом, зберігати радість життя, адже це також і запорука продовження життя людей, що його оточують! Тому й пізніше, коли здавалося кар єра актора закінчена й пора на відпочинок, в 2008-му, і вже в театрі він зіграв роль Йоганна Баха.

Баніонис дуже любить цього композитора. І особистість його, геніального музиканта і творця, безумовно, близька особистості актора, вже перевтілюється в інших блискучих геніїв різних епох! Для нас взагалі залишається прихованою частиною айсберга та частина творчості Донатаса Баніоніса, яка звернена до театру. Ціла низка ролей його в рідному Панявежском театрі, на інших сценах Литви визнана класикою! Серед видатних акторських робіт назву лише остродраматические ролі: Віллі Ломена в «Смерті комівояжера» А.Міллера (1958) і Бекмана в «Там, за дверима» В.Борхерта (1967).

Після втрати дружини Они, з якою Донатас пережив найщасливіші дні свого життя, у актора і людини Баніоніса наступили не кращі часи. І все ж він намагається зберегти колишній звичний ритм і режим: активний інтерес до навколишнього світу, щоденний контрастний душ вранці, деякі маленькі «заборонені» радості. Тобто, пропустити чарочку-другу вина - це теж поки дозволяється йому, навіть в настільки поважному віці. Палити кинув ще років двадцять п'ять тому.

Отже, він ще не від того, щоб із гостем посидіти як кажуть у нас, «по-людськи»... Він тільки зніяковів при мені, покуштувавши подарованого українського коньяку: «Ну, ви ж не подумаєте, що я якийсь ....«алкоголіст »!

– Який спогад найприкріший залишився від ваших легендарних зйомок в легендарних радянських фільмах?

– «Мертвий сезон». Ви ж не знаєте, що ми не встигли зняти і третини цього фільму, як його було закрили, мене зняли з ролі. Тому що ми правду грали. А «їм» вона була не потрібна. Але допомогли наші прототипи з життя, з радянської розвідки. Мій прототип «грав» не якісь патріотичні гасла, а реальну людину. Конан Молодий, розвідник, тоді поїхав на Захід працювати в розвідку, хоча і не був впевнений, що правий. Але працював чесно. І він захищав нас і правду. Я намагався це віжтворити. Мене вигнали з фільму... Втрутився тоді великий Михайло Ромм, своє вагоме слово сказав сам розвідник Конон Молодий. Мене поновили в ролі.

* * *

– Які захоплення маєте в житті? Знаю із попередніх інтерв'ю з вами, що раніше ви любили гуляти на природі, захоплювалися риболовлею! Але ось сьогодні?

– Ну, який я рибалка тепер? Зараз взагалі досить рідко буваю на вулиці.

– З вами журналісти часто зустрічаються?

– Раніше, коли багато знімався в кіно, – звичайно ж, цікавим був для преси. Зараз вже менше набагато стало таких контактів. Час безумовного успіху у публіки, коли я був потрібен і цікавий багатьом – минув.

– До кінця 80-х ви були кумиром багатьох радянських громадян, мільйонів!

– ... Найбільший і несподіваний мій життєвий успіх це все-таки фільм «Ніхто не хотів помирати». Приємно було грати, це був фантастичний період життя.

– Оскільки знову мова про цей фільм, і якщо знову згадати про те, що перший ваш «фестивальний успіх» відбувся в Києві, то питання: що ви знаєте про українське кіно?

– Ну, Довженка, кінорежисера, точно знаю. Ще кілька фільмів тих років, які набули резонансу та їх запам'ятали ... А так я мало знаю про Україну. Правда, одна з останніх моїх театральних робіт (постановка як режисера мого сина Раймундаса), це був театральний спектакль «Зустріч» й кілька років тому ми привозили цей спектакль до Києва. Нас дуже добре приймала українська публіка. І це, незважаючи на те, що ми грали литовською (був організований синхрон). На всіх виставах були аншлаги.
–... А ось другим вашим фільмом, після якого ви стали цікаві багатьом кіноглядачам, став ще один шедевр. Цього разу комедійний: «Бережись автомобіля». До речі! У ньому люди вперше, але і в останнє чули ваш голос. Адже потім вас дублювали, не помиляюсь? Замість вашого справжнього голосу ми чули акторів інших – то Заманського, то Дем'яненка ...

– Мені це не заважало в кар'єрі. І в основному я задоволений дубляжем... До речі! Ви дуже добре говорите російською. Ви дійсно українець?

Репліка автора. Мені довелося, висловлюючись каламбурно, акцентувати увагу мого співрозмовника на мій український акцент. Здається, він повірив, що моє «г» дійсно звучить по-українськи... І, до речі кажучи, литовський акцент самого Донатаса Юозовіча насправді майже не помітний. Мені дивно, що його давали у всіх фільмах з дубляжем. Може, якихось тонкощів не розумію?

–Ще кілька слів про ваші перші два фільми. У фільмі Жалакявічуса вам було приємно і... органічно (більш підходить останнє слово) грати тому, що, як ви сказали раніше, ви пережили колізії кровопролиття у Литві в 40-і та 50-і роки.

– Так, я пережив моторошні пристрасті, і я знаю, я сам бачив, як боролися партизани з радянськими окупаційними військами, відстоюючи нашу незалежність.

– Але ви, волею режисера й кіносценарія змушені були грати людину, який захищав якраз радянську владу!

–Так, але правильніше буде сказати, що мій герой боровся не за владу. А просто за своє життя в тій страшній ситуації. Я захищав в цій ролі, голови сільради Вайткуса, зовсім не державу і не соціальну систему. Тому й образ цей не фальшивий, цілком зрозумілий будь-кому з нас.

– Ну, а потім, в наступному фільмі, ви знімалися у Рязанова з відомими акторами, корифеями кіно: Олегом Єфремовим, Анатолієм Папановим, Інокентієм Смоктуновським ...

– Особливо мені приємно було, що поруч зі мною Смоктуновський. Що ви! Це так лестило мені! Адже він тоді вже був суперзіркою першої величини.

– Ви вчилися у нього акторській майстерності?

– Знаєте, я вже тоді був досвідчений актор. Практично всі вмів на сцені. Нас добре вчили в юності ремеслу артиста, наш театральний метр Мільтініс був теж корифеєм... Може, це Смоктуновський у мене вчився? Адже мені було сорок тоді. Як і йому.

Репліка автора. Про головного режисера театру Паневежиса, литовця Юозаса Мільтініса пан Донатас говорив ще так: «... він вчив нас, що в житті ми звичайні люди, а на сцені повинні повністю вжитися в потрібний образ, віддати себе без залишку. Я прийшов до його театру юним, в 17 років, і в таких умовах вчився і одержав за ці 8-10 років добрий вишкіл ».

– Мільтініс був жорстким у роботі, але зате саме йому актори зобов'язані здатністю перевтілюватися, вживатися в роль.

– Кого ще з видатних радянських режисерів ви могли б ще виділити, – перш за все, як однодумця? Може, Саву Куліша?

– Сава Куліш в «Мертвому сезоні» був дебютантом. Це його перший фільм. У мене ж був десятирічний вже досвід в кіно. Втім, дійсно, Савва найбільш близький мені по духу. Як людина навіть. Не митець...

– Російський президент Путін, скажімо так, обрав свій життєвий шлях завдяки вам? Адже після свого першого, юнацького перегляду «Мертвого сезону» він був у дикому захваті від ролі розвідника Ладейникова. Вами зігранної, й сам потім виявив бажання стати розвідником... Це правда?

– Було таке... Але от коли він у цьому сам зізнався? Нагадайте. Незабаром після прем'єри фільму?

Репліка автора. Тут у розмову вступає молодший син Донатаса Раймундас:

– Це був 2008-й, коли наш Адамкус, президент Литви, був в Росії з офіційним візитом. Тому, коли він був в Кремлі з литовською делегацією, то підійшов до Путіна, запитав, чи так це? Тобто з приводу «ідейного впливу» на життєвий вибір російського президента мого батька. А Путін відразу впізнав серед членів делегації Донатаса Баніоніса, і сказав, що все саме так! Після цього в Литві з гумором писали, мовляв, в Кремлі не відразу впізнали серед делегації литовців «головного розвідника».

– Отож, перефразовуючи відомий вірш Тютчева, в цьому випадку можна сказати: нам не дано передбачити, як слово наше відгукнеться? І чи вірите ви, пане Донатасе, в те, що мистецтво може доленосно впливати на людей?

– Я згоден з вами, один випадок може перевернути долю людини.

– Повернімося ще на хвилину до тих режисерам – театру і кіно, – які вплинули на вашу долю. Може, це був ще Андрій Тарковський? Його незвичайний «Солярис» наробив шуму і привів до багатьох дискусій не тільки в сфері кінематографа, а й в чисто філософському плані! Зустріч з братами по розуму... Похід людини в «глибокий Космос»... Як це все могло бути насправді?

– З Андрієм Тарковським була дійсно цікава творча робота. Але я далеко не всім в ній залишився задоволений. Я намагався грати по-своєму. Ви ж читали сам роман Станіслава Лема? Чи не читали? Так ось: у Лема філософія роману «Соляріса» і поведінка його головного героя знаходяться в іншій площині, ніж трактував Тарковський.

Репліка автора. У Баніоніса дійсно складним було ставлення до фільму

«Солярис »(1972р., режисер А. А. Тарковський), де він зіграв головну роль. Образ Кріса Кельвіна йому доводилося «ліпити» в рамках, жорстко окреслених деспотичною і геніальною режисурою.

– Останнім фільмом, в якому ви знялися, був, якщо не помиляюся, «Каунаський блюз»? Це уже було в поточному столітті й останній російсько-литовський проект...

– Ні. Останній був «Тадас Блінда». Литовська класика. Це було в 2010-му (рік зйомок), коли я грав там невелику, але значну роль російського генерала Муравйова. Точніше, генерал-губернатора, якого у нас в Литві ще називають «вішателем». Ну, і ще я не так давно в театрі зіграв роль Йоганна Баха... Я дуже люблю цього композитора. І особистість його мені, безумовно, багато ближче, ніж особистість жорстокого генерала.

– Мені дуже сумно констатувати, але вас рідко бачимо на екранах. Маю на увазі в нових ролях. Та й ті фільми за вашою участю, котрі стали кінокласикою, не часто «крутять». Зрозуміло, причина – це такий ваш вік. Й ще настали часи нових зірок...

– Мені були ще й після «Тадаса» творчі пропозиції. Пропонують, і навіть дуже багато, зніматися, на всі фестивалі запрошують, от і з США пропонували недавно приїхати на зйомки. Але там був сумнівний дуже сюжет за сценарієм. Я не погодився на ту роль. Я взагалі став домосідом, мені давно не хочеться кудись їхати, ночувати в готелях, терпіти незручності і т.д.

– Якщо повернутися до вашої останньої великої ролі в театрі, то можна згадати, що в своєму житті ви зіграли з великих ролей дуже примітні і сильні по образності фігури музикантів Йоганна Баха і Людвіга ванн Бетховена. Ще була роль у фільмі про Паганіні. Вас очевидно притягували образи композиторів та видатних художників. Адже ви закінчували державну консерваторію? Уже в 84-му, коли ви були на гребені, так сказати, своєї кар'єри? Освоїли якийсь музичний інструмент?

– Що? Консерваторію? Який інструмент? А-а-а... Це був, здається, театральний факультет.

Репліка автора. Тут на допомогу батькові, в котрого інколи трапляється мішанина в хронології фактів його мало не столітнього життя, знову приходить син Раймундас (загалом мовчазний свідок нашої бесіди). Адже факт закінчення актором вже цілком сформованим, кінозіркою СРСР, у 60-річному віці ще й консерваторії – він насправді, видається і цілком незначним, і водночас феноменальним. – Справа в тому, – пояснює Раймундас, – що коли на початку 80-х батько очолив театр у Паневежисі, то у них там була школа-студія акторів, і щоб якось «узаконити» випускників, було вирішено, що всі вони повинні заочно закінчити консерваторію. Тобто, щоб мати близьку до профільного фаху вищу освіту, «для галочки». Так ось: тут раптом з'ясувалося, що і у керівника студії, у самого головрежа театру Донатаса Баніоніса теж немає вищої освіти! Довелося тоді і батькові в терміновий спосіб, щоб значитися формально «професіоналом», теж закінчити екстерном консерваторію. Він там за якісь місяці поскладав необхідні іспити. Ну, там, знаєте, «наукові комунізми» всякі...

Віталій Цебрій,
журналіст

Литва.

Замість постскриптуму. Деякі висловлювання Донатаса Баніоніса в інтерв'ю останніх років.
«Кіно я з дитинства любив. Але квитки на сеанс коштували дорого. Всіма способами намагався потрапити до зали. Для того щоб купити квиток, іноді економив на їжі. Була у мене тоді мрія найнятися юнгою на корабель, щоб доплисти до Америки. Там піти в Голлівуд і стати зіркою ».
«Я не міг піти до гімназії, тому що дорого вчитися там було. Довелося йти в школу кераміки, щоб отримати якусь справжню професію. Робив там горщики, сервізи. У цій ремісничій школі був драмгурток, в якому я вперше грав. Іноді я підробляв займався ляльковим театром. Ліпив й сам ляльки – за допомогою техніки пап'є-маше. Ось коли придалися навички гончара».
На запитання «коли ви грали Ладейнікова, вас не коробило, що це людина з КДБ?» – була його відповідь: «Не надавав цьому значення. Мені був цікавий чоловік. Тим більше, що це людина з зовнішньої розвідки, а не з внутрішніх органів. До того ж ... Розумієте, я взагалі і в цьому фільмі, і в інших завжди грав просто людину, а не розвідника або президента ».

Біографічна довідка
Батько Донатаса Баніоніса, Юозас, був комуністом: брав участь у революціях 1905 і 1917 років, воював у Першій світовій, сидів як політв'язень. Навіть виїхавши до Бразилії, був висланий з тієї країни назад у Литву за «надто радикальні погляди». З приходом радянської влади майбутній тесть Донатаса (батько його дружини Они), у якого у власності була земля, був заарештований як кулак. Така ж доля спіткала і одного з братів Они. Статус дочки «ворога народу» Она втратила, вийшовши заміж за Донатаса. Після здобуття Литвою незалежності Она і Донатас отримали частину націоналізованої раніше землі її батька, на якій побудували заміський будинок.

Вони прожили разом 60 років, виростили двох синів. Она кілька років тому померла й для Донатаса це був страшенний удар, від якого він так і не зміг оправитися. Великий актор був до того ж однолюбом... Старший син Они й Донатаса Еґідіюс став відомим в Литві істориком, але, на жаль, рано помер від раку. Молодший, Раймундас, закінчив Московський ВДІК і став також відомим у Литві режисером. Знімає кіно й ставить театральні вистави.

Актор Донатас Баніоніс, окрім звань й титулів радянської доби, нагороджений Національною премією в галузі культури і мистецтва Литви, Великим командорським хрестом ордена "За заслуги перед Литвою".

На знімках:

Після розмови – фото на згадку.

Пам’ятник акторові в місті Друскининкае