•  

Генерал Кованько і його дирижаблі

0
  • apps/c325dcbcb173491d9236e9dc70a2e123.jpg
  • apps/146372b162c14b5c8102522beaa4e639.gif
  • apps/d3419ae36cec47d991fddd29112e9e97.jpg
  • apps/4b1e06457cf1447c85dd7cdef0fe9ac6.jpg
  • apps/facaaf9e14cd492a837adbad4fda9612.JPG
  • apps/17319508e1d647c7a0425e7117d8c381.jpg
  • apps/8cd57d20d7aa4fa28d75750d05e661d8.jpg
  • /media/cache/5c/08/5c0891272db264defdccaa17f894030d.jpg
  • /media/cache/0a/26/0a269d743bc1dbb1433253b3fd14a57f.jpg
  • /media/cache/55/ba/55ba6428791709738ff0d4d0fc8c8873.jpg
  • /media/cache/0a/88/0a880f66dac173004370084429972781.jpg
  • /media/cache/0d/80/0d80ed195671f6a06e37ebc9d455c045.jpg
  • /media/cache/86/09/8609cb439d73d2c00b6dac4c3ebe4565.jpg
  • /media/cache/4d/ad/4dadaf148265b4dd1c364b15b6416b67.jpg


На цього бравого генерала просто неможливо не звернути увагу. На одному з російських військових сайтів фото, яке ви бачите, навіть представлено в галереї «Характерні типажі Російської армії». Жаль лише, що знімок там «безіменний», а насправді ж перед нами конкретна людина — Олександр Матвійович Кованько (на знімку праворуч). За одними даними, він народився у Полтаві, за іншими — у Санкт-Петербурзі, але коріння його однозначно наше, полтавське. Сягає воно ще сотника Полтавського полку Петра Кованька, нащадки якого вірою і правдою служили по «козацькій лінії», а згодом «добралися» й до столиці. До речі, про цей славний рід на Полтавщині й досі нагадують назви населених пунктів: Кованчик, Кованьківка... А директор Полтавського музею авіації і космонавтики Андрій Пушкарьов так і називає бравого генерала: «Наш вусач».

Хто ж такий Олександр Кованько? Історія його злету (і в буквальному розумінні теж) почалася 125 років тому, коли генерал-майор Михайло Боресков за наказом військового міністра Росії Петра Ванновського почав формувати першу команду повітроплавців. Коли цей підрозділ у жовтні 1885 року було сформовано остаточно, його командиром і став Олександр Кованько. А був він на той час «всього лиш» підпоручиком. І хоча на цю посаду претендували навіть полковники, та наказ міністра Ванновського був однозначний: підбирати «не за званням», а знайти людину енергійну, відважну, винахідливу і технічно грамотну... Саме цим якостям сповна й відповідав Кованько.

Свого часу він закінчив Миколаївське інженерне училище і так звані офіцерські гальванічні курси. Тож до нового призначення працював секретарем комісії, яка займалася питаннями застосування повітроплавання, сторожових вишок і навіть... голубиної пошти (!!!) у військових цілях. На той час молодий офіцер уже мав близько шістдесяти патентів на різні винаходи, адже займатися цим почав ще в училищі. До того ж цікавився абсолютно різними сферами: навіть намагався докопатися до секретів скрипок Страдіварі, конструював пожежні сигналізації та мінні датчики (деякі принципи, на яких базувалися раціоналізаторські пропозиції Кованька, до речі, використовуються й нині). Плюс до всього цього — знання чотирьох мов і неймовірна відвага, доведена ним під час військових кампаній. Усе це зіграло свою роль в доленосному для молодого офіцера призначенні.

Під його керівництвом був побудований перший російський дирижабль, а потім —п’ять літаків. Кажуть, Кованько відзначався тим, що не дуже полюбляв допускати до таких справ іноземців, хоч це у той час було явищем доволі поширеним. Він вважав, що всього можна досягти власним розумом, працею та організованістю. Хоча сам багато разів бував за кордоном. Як сказали б тепер, у службових відрядженнях — у Німеччині, Франції, Туреччині, Швейцарії. Але лише переконувався, що треба «і чужому научатися, і свого не цуратися». Втім, і за кордоном його талант помітили й оцінили: з 1898 року Кованько — член повітроплавальної комісії Міжнародного метеорологічного комітету. Він був і членом-кореспондентом Головної фізичної обсерваторії. За ряд винаходів та користь повітроплавальній науці на Всесвітній виставці в Сан-Луї (США) Кованька нагородили спеціальною медаллю, а на Всесвітній виставці в Парижі він удостоївся Гран-прі.

В експозиції Полтавського музею авіації і космонавтики є розповідь і про те, що 1887 року командою О. М. Кованька був підготовлений політ повітряної кулі для наукових спостережень (сонячного затемнення та проведення низки наукових експериментів), які здійснив у серпні того ж року славнозвісний учений Дмитро Менделєєв. Політ тривав дві години, а куля досягла висоти 3550 м, подолавши відстань 90 км. Це був перший політ з науковою метою на повітряній кулі, побудованій у Російській імперії. Результати вчений виклав у статті «Повітряний політ з Клина під час затемнення». Тоді ж Кованько і його команда почали проводити в небі й перші медичні експерименти. А сам Кованько в травні 1886 року вперше у світі здійснив аерофотозйомку. Це стало справжньою світовою сенсацією.

Утім, на той час усі столичні газети рясніли сенсаційними повідомленнями про польоти на повітряних кулях і дирижаблях Кованька та його соколів. Загалом він особисто здійснив 80 польотів на аеростатах, у тому числі небувалий на той час переліт Петербург—Нижній Новгород. А невдовзі цей досвід довелося застосовувати і в бойових умовах. Під час російсько-японської війни 1904—1905 рр. він командував 1-м Східно-Сибірським повітроплавним батальйоном, організував бойове застосування аеростатів для коригування артвогню і спостереження за противником. До Петербурга полковник Кованько повернувся з бойовими нагородами — мечами до ордена Святого Володимира ІІІ ступеня і золотою зброєю, а невдовзі йому присвоїли звання генерал-майора.

1910 року стараннями О. Кованька в Петербурзі створюється Учбовий повітроплавальний парк, командиром якого він, звісно ж, і стає (пізніше парк реорганізовується в Офіцерську повітроплавальну школу). Керував він і Гатчинською військовою авіаційною школою, де під його «крилом» зросла ціла плеяда відомих на той час льотчиків. Досить назвати лише одного — Петра Нестерова, який залишився в історії світової авіації як людина, котра вперше виконала «мертву петлю». До речі, і двоє синів генерала — Олександр та Андрій — стали льотчиками, як і двоє його зятів (у Кованька було п’ятеро дітей: два сини і три доньки).

...Після революції Олександр Кованько деякий час залишався на своєму посту і за радянської влади — до вересня 1918 року, коли вийшов у відставку через хворобу. Суворі труднощі громадянської війни позначилися на здоров’ї Олександра Матвійовича, який разом з дружиною Єлизаветою Андріївною і трьома дочками опинився у вкрай скрутних матеріальних умовах. У 1919 році родичі вивезли тяжкохворого генерала до Одеси, де 20 квітня у віці 63 роки він помер. Там же й похований.

Олександр Матвійович до кінця днів залишався романтиком. Адже він був не лише відважним пілотом, обдарованим вченим і невтомним експериментатором, а й знаним публіцистом, художником і навіть поетом. Кажуть, що в нього була свого часу й унікальна колекція дзвіночків (понад 800!). Це була людина багата духовно, а розум проявлявся навіть там, де за справу бралися руки. Генерал Кованько, наприклад, умів не лише прекрасно малювати, а й виготовляв чудові медальйони.

А ще — писав вірші. В одному з них, який так і називається — «Винахідникові», є такі сумно-іронічні рядки:

Пойми — ты, сеятель идей,

Труд доблестный творца

На пользу общую людей

Не даст тебе дворца.

За творческие муки,

Потерю сна, за труд,

Усталый мозг и руки —

Копейки не дадут...

У квітні 1924 року, до п’ятиріччя смерті О. М. Кованька, журнал Академії Червоного Повітряного Флоту «Воздухоплаватель» писав: «Історія життя О. М. Кованька — це історія вітчизняного повітроплавання. Рідко можна зустріти інший приклад, коли людина кладе такий викарбуваний і ясний відбиток своєї особистості на створену нею справу... Це був дивовижний організатор колективної наукової роботи. Він завжди вчасно вмів підказати своїм найближчим співробітникам плідну думку і ввести роботу в правильне русло. Працювати з ним було легко...»

Віталій СКОБЕЛЬСЬКИЙ