•  

«Гігант мислі» жив у Полтаві?

0
  • apps/384b26ea9e1a45ec8f24b6f9bec606ec.jpg
  • apps/f6aa31f76583471d84f4c44dc719df16.jpeg
  • apps/9370bfc87d3c44b985816747ddc0717f.jpeg
  • /media/cache/2c/93/2c934978b39f3b31e5143ede95174752.jpg
  • /media/cache/e4/6a/e46a1ae4f8500634e910f10a4230d5c1.jpg
  • /media/cache/4c/0c/4c0cb86cd0181943faf87e97d376b8d4.jpg


Маловідомі факти з життя героїв знаменитого роману «12 стільців»

Як відомо, сюжет роману молодим журналістам газети «Гудок» Іллі Ільфу та Євгену Петрову (справжнє прізвище — Катаєв) підкинув брат останнього, уже відомий на той час письменник Валентин Катаєв. Він дізнався, що Дюма-батько утримував цілу групу «літературних рабів» — вони розробляли придумані письменником ідеї. А Дюма потім лише шліфував їх рукою майстра. Отак і Катаєв вирішив було запрягти свого брата та його товариша: «Є чудова ідея — стільці. Уявіть собі, в одному з них заховані коштовності. Їх треба знайти. Чим не авантюрний роман? Кожен із вас розробляє сюжет сам, а я все збираю докупи. Гонорар ділимо навпіл... Командуватиму парадом я!»

Еллочка-людоїдка та інші

Друзі взялися до діла. Проте коли Катаєв прочитав перші розділи, то зрозумів, що «рука майстра» тут буде зайвою — роман народжувався як цілком самостійний. І в сюжеті дещо змінилось: Остап Бендер, спершу задуманий як персонаж другорядний, почав перебирати ініціативу на себе і таки став «командувати парадом».

1928 року роман побачив світ, і суперечки про реальних прототипів його персонажів не вщухали. Автори роману тоді неохоче говорили про це, адже прототипами їхніх героїв були живі люди — друзі, родичі, сусіди... Можна, наприклад, легко вгадати, що «Станок» — це «Гудок», де працювали Ільф і Петров, отож редакційні працівники та автура списані саме звідти. Так, поет Никифор Ляпіс-Трубецькой — це поет Йосип Количев — давній одеський товариш авторів, який підробляв у десятках газет і журналів. Прототип Авессалома Ізнурьонкова — гуморист Глушков, який давав у 20-ті роки сотні тем для фейлетонів і карикатур усім московським сатиричним журналам. Кажуть, самому Глушкову так сподобалося його літературне втілення, що він якось при зустрічі з Ільфом навіть розцілував його. Слюсар-інтелігент Полєсов — сусід Ільфа, який і справді з усякого базарного непотребу конструював мотоцикл... Лексикон Еллочки-людоїдки був запозичений у молодшої сестри першої дружини Катаєва, а сам Катаєв постав в образі інженера Брунса. Де підгледіли автори гробових справ майстра Безенчука — невідомо, а от його прізвище, найімовірніше, з’явилося після подорожі Ільфа і Петрова до Самари, де є залізнична станція — Безенчук.

Остап — він же Осип

Прізвище «Бендер» друзі бачили в рідній Одесі ледь не щодня — за рогом будинку, де жив один із них, була м’ясна лавка якогось Бендера. Знамениту фразу про «ключі від квартири, де гроші лежать» вони запозичили у знайомого більярдиста. А прототипом Бендера став Осип Беньяминович Шор, якого в сім’ї справді звали Остапом. Шор був високий на зріст, красень, веселун і авантюрист. Він товаришував з Юрієм Олешею, грав із ним в одній футбольній команді, перепробував безліч професій, навіть служив у карному розшуку. На Шора мали зуб місцеві «авторитети», навіть сам Япончик! Якось вони й застрелили Шора — але не Осипа, а Натана, переплутавши братів. Осип Шор знайшов бандитів, завітав до них. Витяг револьвер, та коли бандити вже подумки попрощалися з життям, Осип не зміг спустити курок...

Шор потрапляв у різні кумедні історії, а якось добирався з Петрограда до Одеси без копійки грошей. Тож довелося побути і «художником», і в Таганській тюрмі посидіти, і «сеанс одночасної гри» проводити (як Бендер у Васюках). Шор був непоганий оповідач, деякі його життєві історії ідеально підійшли для роману.

А реальний Шор знайшов таки себе: став провідником поїзда і вгамував природний потяг до подорожей і пригод. І помер своєю смертю...

«Батько російської демократії»

А що ж Іполит Матвійович Вороб’янинов? В його вдачі й зовнішності дехто знаходив риси Івана Буніна, Олексія Толстого... Та найдостовірнішою здається версія про те, що прототипом «предводителя дворянства» був голова Полтавської земської управи Євген Петрович Ганько — двоюрідний дядько братів Катаєвих.

Ось що згадує про нього Валентин Катаєв: «Тітка поїхала від нас у Полтаву, де жив її двоюрідний брат, багатий поміщик и земський діяч Євген Петрович Ганько, також, либонь, колишній тітчин залицяльник, і почала вести його господарство, замінивши свою померлу двоюрідну сестру Зінаїду Петрівну Ганько. Добре пам’ятаю отого Євгена Петровича. Він був великий пан, сибарит, бонвіван, любив подорожувати різними екзотичними країнами і кілька разів, повертаючись пароплавом добровільного флоту з Китаю, Гонконгу, Єгипту чи Індії, проїздом через Одесу до Полтави незмінно наносив нам сімейний визит, привозячи в подарунок різні дивовижні сувеніри: японські лаковані пенали, страусині яйця й пера, циновки, плетені з тонюсінької єгипетської соломи, портсигари, прикрашені зображенням священного жука-скарабея, і таке інше».

Як бачимо, Ганько теж був удівцем — але жив не з тещею, а з сестрою дружини.

«Він мав могутню, хоча й досить огрядну від непоміркованого життя статуру і чудову голову з римським носом, на якому якось особливо поважно, сановно сиділо золоте пенсне, що вельми відповідало його сенаторським бакенбардам і просторій піджачній парі від найкращого лондонського кравця, котра розливала тонкі пахощі спеціальних чоловічих аткінсонівських парфумів...»

Ми звикли «впізнавати» тих чи інших героїв за їх кіноекранними образами. Багатьом подобається худорлявий «філіпповський» Вороб’янинов. Але ближчим до оригіналу (до Ганька) його зіграв таки Анатолій Папанов.

«До початку війни Євген Петрович постарів. Уже майже не міг ходити і цілими днями сидів у себе в Полтаві у зручному цегляному особняку, побудованому в українському стилі, оточеному тінистим полтавським садом, у вольтерівському кріслі, з ногами, вкутаними фланеллю, і гортав давні комплекти французького журналу «Ревю де Дю Монд» або займався своїми марками, і я чув, що він був великий філателіст і володів безцінними колекціями, з яких одна була єдиною в усьому світі — колекція полтавської повітової земської пошти.

...Тітка померла в Полтаві 1942 року за німців, незадовго перед тим поховавши Євгена Петровича й залишившись зовсім самотньою — хвора, стара, нужденна, переселена до якогось напіврозваленого флігелька». А ось як писав про Ганька Євген Петров:

«Мій дядько, Євген Петрович Ганько... Колишній голова Полтавської повітової земської управи... Його пенсне, його пишні вуса... Напрочуд приємний чоловік! Любив похверцювати й напустити туману перед панянками... Коли ми приїжджали до Полтави, я сидів у нього на колінах... Ліг в образ як аркушик паперу у стосик!»

На жаль, про Ганька окрім цих спогадів відомо мало. Але що чоловік це був неординарний — безперечно! Про «конверти Ганька» філателісти і досі згадують. Нібито Ганько, завдяки службовому становищу, «перетворював» марки земської управи на рідкісні екземпляри. В одному з неопублікованих розділів Ільф і Петров філателістичні нахили Вороб’янинова таки розкручували...

Старобільськ і Полтава

...Кілька років тому місто Старобільськ на Луганщині оголосило себе «офіційним правонаступником» змальованого у романі Старгорода, де й жив колись «предводитель дворянства» і майбутній «гігант мислі». Тут навіть встановили пам’ятник Остапу Бендеру — зафіксовано момент зустрічі з безпритульним, який клянчив у нього 10 копійок. Як відомо, великий комбінатор увійшов до Старгорода «з боку села Чмарівка». Село Чмирівка справді є неподалік Старобільська.

Як журналісти Ільф і Петров бували тут у середині 20-х. Вони жили в готелі, де справді стояв гамбсівський стілець, реквізований у когось із колишньої знаті. Існував у місті й пансіонат для людей літнього віку, заснований до революції одним відставним генералом. Священиків у Старобільську теж була сила-силенна, бо в повіті діяло більш як 70 храмів! Краєзнавці кажуть, що за «щільністю батюшок» на душу населення повіт утримував перше місце у всій імперії! Цікаво, що в місцевому виконкомі був і автомобіль «Лорен-Дітріх», який потрапив сюди ще за часів гетьмана Скоропадського і який знадобився Ільфу й Петрову уже в іншому романі про Бендера «Золоте теля» — як «Антилопа-Гну» для Козлевича.

Що ж до пошуків коштовностей, то у 1920-х роках місто й справді було охоплене подібною лихоманкою, бо ходили чутки про «скарби Махна».

Полтава теж має чим похвалитися. Предводитель наш? Наш! А сам Остап Бендер, за його ж словами, бував у Миргороді «в один із веселеньких проміжків між Махном і Тютюнником у дев’ятнадцятому році». Тож імовірно, що бував і в Полтаві... Ну, а Євген Петров тут бував (і не раз!) у свого дядечка Ганька. Цікаво, а де стояв його дім, чи зберігся він до наших днів?

Віктор СЕРГІЄНКО. На знімках: Кадри з фільму «12 стільців» у постановці Леоніда Гайдая. В ролі Вороб’янинова Сергій Філіпов, в ролі Бендера – Отар Гоміашвілі.