Його знали під псевдонімом «Сивенький»
До 150-річчя від
дня народження Володимира Самійленка
Він українець, свідомий українець, усею душею відданий своїй країні та своєму народові,— і се в Росії тип поки що свіжий, тип, можна сказати, будущини. От, тим то він такий дорогий і любий кожному українському серцю, такий саморідний та національний — не штучний, а немов так готовий уже виріс із рідного ґрунту. Він живо відчуває всі зневаги і всі — на жаль, такі нечисленні — радощі рідного народу.
Іван Франко
Володимир Самійленко увійшов в історію української літератури не лише як лірик, перекладач, блискучий гуморист і сатирик, фейлетоніст і драматург, але передусім як патріот. Адже, в якому б жанрі не працював, про що б не писав, в його творах завжди відчувалася любов до Батьківщини, уболівання за долю свого народу.
Син поміщика і кріпачки
Він з’явився на світ 3 лютого 1864 року в с. Великі Сорочинці Миргородського повіту в «убогій селянській хаті», як напише пізніше в «Автобіографії» (на жаль, так і незакінченій) сам Самійленко. Батько – місцевий поміщик Іван Лисевич, однак Володимир був його… позашлюбним сином, тож і одержав прізвище матері – колишньої кріпачки Олександри Кіндратівни Самійленко. Вона була донькою відомих в окрузі музикантів-кріпаків, але й після ліквідації кріпосного права змушена була найнятися на роботу до тих же Лисевичів. Дізнавшись, що дівчина вагітна, 40-річний панич швиденько відправив її подалі з очей – до батьків у Сорочинці. За тодішніми російськими законами, Володимира «приписали» до селянського стану, а сам Лисевич долею сина, власне, більше не опікувався. І важко сказати, як би вона склалася, коли б не допомога і підтримка приятеля родини Гоголів, дворянина Олексія Трохимовського (у хаті батьків якого, до речі, народився і сам Микола Гоголь). Завдяки турботам Трохимовського Володимир навчався і у місцевого дяка, і у Миргородській початковій школі, а 11-річним хлопця відправили до Полтави, де він закінчив класичну гімназію.
Після цього Володимир вступає на історико-філологічний факультет Київського університету. Тут він прослухав повний курс, але диплома так і не одержав, оскільки державних іспитів не складав. Кажуть, юнак дещо розчарувався в навчанні, а деякі предмети, які були обов’язковими для «штудіювання», викликали у нього відкриту відразу. Та й загальна атмосфера, що панувала на той час в стінах цього закладу, де навіть окремі професори не визнавали… українську мову, викликала протест і обурення в душі молодого патріота. Хай там як, а з університету він вийшов маючи на руках лише свідоцтво про закінчення восьми семестрів. Тому й не міг влаштуватися на «нормальну» роботу за спеціальністю. Деякий час перебивався випадковими заробітками, працював навіть… телеграфістом у Києві, канцеляристом Чернігівської та Миргородської земських управ. З 1905 року – знову у Києві, де працює в редакціях газет «Громадська Думка», «Рада», «Шершень»… Утім і тут його постійно супроводжували матеріальні нестатки, доводилося страждати й від цензури, тож зрештою Самійленко склав відповідні іспити і відкрив нотаріальну контору в містечку Добрянці Чернігівської губернії. Сподіваючись на те, що зможе нарешті сам собі бути господарем і зайнятися літературною творчістю.
Слово «Україна» було жахом для цензорів
Ще навчаючись в університеті, В.Самійленко долучився до української справи. Товаришував з Миколою Міхновським та іншими членами «Братства Тарасівців». Це згодом привело його і до літературного гуртка «Плеяда», яким опікувалися Микола Лисенко, Олена Пчілка, активну участь брала в ньому і Леся Українка. «Плеядівці» поставили собі за мету поширення кращих надбань світової літератури українською мовою, тож Самійленко з ентузіазмом взявся за переклади Данте, п'єс Мольєра й Бомарше, поезій Байрона. Пізніше перекладав він українською і «Іліаду» Гомера, поезії О. Пушкіна, В. Жуковського, ранні твори свого земляка Миколи Гоголя, українська тематика яких була особливо близькою Самійленку. Цікаво, що перекладав він виключно з оригіналів, адже син колишньої кріпачки знав 10 іноземних мов!
Спроби ж видати щось «своє», постійно наражалися на царську цензуру. Так, коли ще студентом він задумав видрукувати збірку власних поезій, то з майже трьох десятків віршів цензура «забракувала» більше третини! Власне, це були всі вірші, де згадувалося бодай слово «Україна». Тому свої патріотичні твори Самійленку здебільшого доводилося друкувати у «зарубіжних» на той час виданнях, що виходили в Галичині: у львівській газеті «Зоря», журналі «Правда», альманасі «Ватра»… За цими публікаціями на поета й звернув увагу Іван Франко, оцінивши не лише патріотичний порив Самійленка, але і його неабиякий літературний хист. Тож разом з Михайлом Мочульським він уклав з надрукованих і недрукованих віршів поета збірку «Україні», яка 1906 року вийшла у Львові з передмовою самого Франка. А от на батьківщині ці твори якщо й публікувалися у якихось «не дуже примітних» виданнях, то під псевдонімом «Сивенький».
У Добрянці Самійленко прожив до 1917 року. Там і застала його революція. Звісно, нотаріуси вже більше нікому не були потрібні і чоловік знову повертається до Києва. Але й, здавалося б, своя, українська влада поставилася до Самійленка не кращим чином. Людину непересічного таланту і величезних здібностей, знавця, як уже згадувалося, 10 мов використовували на посадах.. діловода у міністерствах освіти і фінансів УНР з такою мізерною зарплатнею, аби чоловік лишень не помер від голоду. Всі, хто бачив у той час Самійленка, звертали увагу, що вигляд він мав нужденний – у старому одязі, якийсь «немов прибитий», а жити мусив у… монастирі. У 1920 році з урядом УНР емігрував до Галичини, окупованої Польщею. Там теж жив у нестатках, похоронив двох своїх доньок, сам нещадно хворів. Через чотири роки Самійленку на його прохання дозволили повернутися в Україну, в Києві він отримав посаду редактора у видавництві художньої літератури. За кілька місяців до смерті взявся за написання власної автобіографії, але так і не встиг її закінчити: останній рядок було написано 12 серпня 1925 року. Поховали Володимира Івановича в Боярці під Києвом.
Його твори сучасні й тепер
В.Самійленко залишив по собі багату літературну спадщину. На жаль, вона мало відома сучасному читачеві. Адже навіть за радянських часів було видано лише його «Вибрані твори» (1926) і «Твори у двох томах» (1958).
Загалом же ця спадщина настільки різноманітна і різножанрова, що митця навіть важко уявити в прокрустовому ложі усталених стереотипів української літератури. Тут і пейзажна та інтимна лірика як от цикли віршів «Весна», «Сонети», «Її в дорогу виряджали», «Вечірня пісня» (деякі з цих творів стали, до речі, піснями, які вважаються народними). Тут і драматургія на історичну тематику – «Маруся Чураївна» (1896), «У Гайхан-Бея» (1917), і п’єси «на злобу дня», серед яких – «Драма без горілки» (1895), «Дядькова хвороба» (1896). У багатьох творах Самійленко ще раз і ще раз повертається й до ролі в суспільному житті мистецтва загалом і митця зокрема: «Пісня», «Елегії», «Орел», «Не вмре поезія». А прикладом служіння народові для нього самого завжди був Великий Кобзар, постаті якого присвячений і цикл віршів «Вінок Тарасові Шевченку» та інші твори.
А ще поета вважали «сатириком від Бога». Однак у своїх творах він засуджував не лише самодержавство, шовінізм, але й продажність, ура-патріотизм. Варто згадати його віршовані памфлети «Собаки», «Ельдорадо» (1886), «Як то весело жить на Вкраїні» (1886), «Мудрий кравець» (1905), «Невдячний кінь», «Дума-цяця», «Міністерська пісня», «Новий лад». (1906).
Слова його віршів напрочуд актуально звучать і нині. Навіть у ці дні:
О свободо! В ім’я найсвятіше твоє
В серці вбили ми все, що найкращого є,
І в нестямі звертаєм до тебе, богине,
Тільки дике ревіння звірине...
Віталій СКОБЕЛЬСЬКИЙ.
ПАТРІОТИ
Два хлопці укупі стояли,
А третій дививсь оддалі,
Як ті гаряче розмовляли
Про долю своєї землі.
Один у широкій промові
Народні права боронив;
Він докази всі наукові
По пунктах як слід розложив.
Народну окремість натури,
І склад особливий думок,
І давність своєї культури,—
Довів
він усе те з книжок.
А другий про теє доводив,
Як дійде народ своїх прав,
І в поступі інших народів
Він місце йому показав.
Так двоє вели язиками
Роботу для краю свого,
Гукали й махали руками,
Де річ вимагала того.
А третій не мовив нічого:
Він мовити красно не міг,
Але задля діла святого
І жив він, і в землю б поліг.
Ті двоє, з балачки втомившись,
Веселі собі розійшлись,
А третій стояв зажурившись
І наче дивився кудись.
Але він не тую картину
Вбачав, що круг нього була;
Він бачив душею Вкраїну
І все що вона добула.
Вбачались йому патріоти
Із купою слів голосних,
А поруч мільйони голоти,
І темність, і вбожество їх…
1889 р.
НА ПЕЧІ
(Українська патріотична дума)
Хоч пролежав я цілий свій вік на печі,
Але завше я був патріотом, -
За Вкраїну мою, чи то вдень, чи вночі,
Моє серце сповнялось клопотом.
Бо та піч - не чужа, українська то піч,
І думки надиха мені рідні;
То мій луг дорогий, Запорозька то Січ,
Тільки в форми прибрались вигідні.
Наші предки колись задля краю свого
Труд важкий підіймали на плечі;
Я ж умію тепер боронити його
І служити, не злазячи з печі.
Еволюція знАчна зайшла від часів,
Як батьки боронились війною, -
Замість куль і шабель у нових діячів
Стало слово гаряче за зброю.
Може, зброя така оборонить наш край,
Але з нею прекепська робота:
Ще підслухає слово якесь поліцай
І в холодну завдасть патріота.
Та мене почуття обов'Язків своїх
Потягає служити народу;
Щоб на душу не впав мені зрадництва гріх,
Я знайшов собі добру методу.
Так нехай же працюють словами й пером
Ті, що мають дві шкури в запасі...
І, розваживши так, я віддався цілком
Праці тій, що єдина на часі.
На таємних думках та на мріях палких
Я роботу народну обмежу;
Та зате ж для добра земляків дорогих
Я без мрій і хвилини не влежу.
І у мріях скликаю численні полки
З тих, що стати за край свій охочі,
Слово ж маю на те, щоб ховати думки,
Якщо зраджують їх мої очі.
До письменства я кличу, - звичайно, в думках,
Щоб світило над нашою ніччю,
Хоч, на жаль, мати книжку народну в руках
Я признав небезпечною річчю.
О країно моя! я зв'язав свій язик,
Щоб кохати безпечно ідею;
Але в грудях не можу я здержати крик
У годину твого ювілею.
«Ще стоїть Україна! Не вмерла вона
І вмирати не має охоти.
Кожна піч українська - фортеця міцна,
Там на чатах лежать патріоти».
1898
