•  

Його знали під псевдонімом «Сивенький»

0
Його знали під псевдонімом «Сивенький»

До 150-річчя від дня народження Володимира Самійленка  

Він українець, свідомий українець, усею душею відданий своїй країні та своєму народові,— і се в Росії тип поки що свіжий, тип, можна сказати, будущини. От, тим то він такий дорогий і любий кожному українському серцю, такий саморідний та національний — не штучний, а немов так готовий уже виріс із рідного ґрунту. Він живо відчуває всі зневаги і всі — на жаль, такі нечисленні — радощі рідного народу.

Іван Франко

 

Володимир Самійленко увійшов в історію української літератури  не лише як лірик, перекладач, блискучий гуморист і сатирик, фейлетоніст і  драматург, але передусім як патріот. Адже, в якому б жанрі не працював, про що б не писав, в його творах завжди відчувалася любов до Батьківщини, уболівання за долю свого народу.

 

Син поміщика і кріпачки

Він з’явився на світ 3 лютого 1864 року в  с. Великі Сорочинці Миргородського повіту в «убогій селянській хаті», як напише пізніше в «Автобіографії» (на жаль, так і незакінченій) сам Самійленко. Батько – місцевий поміщик Іван Лисевич, однак  Володимир був його… позашлюбним сином,   тож і одержав прізвище матері – колишньої кріпачки Олександри Кіндратівни  Самійленко.  Вона була донькою відомих в окрузі музикантів-кріпаків, але й після ліквідації кріпосного права змушена була найнятися на роботу до тих же Лисевичів. Дізнавшись, що дівчина вагітна, 40-річний  панич швиденько відправив її подалі з очей – до батьків у Сорочинці. За тодішніми російськими законами,  Володимира «приписали» до селянського стану, а сам Лисевич  долею сина, власне, більше не опікувався. І важко сказати, як би вона склалася, коли б не допомога  і підтримка приятеля родини Гоголів, дворянина Олексія Трохимовського (у хаті батьків якого, до речі, народився і сам Микола Гоголь). Завдяки турботам Трохимовського Володимир навчався і у місцевого дяка, і у Миргородській початковій школі,  а 11-річним  хлопця відправили  до Полтави, де він закінчив класичну гімназію.  

Після цього  Володимир  вступає на історико-філологічний факультет Київського університету. Тут він прослухав  повний курс, але диплома так і  не одержав, оскільки державних іспитів не складав. Кажуть, юнак дещо розчарувався в навчанні, а деякі предмети, які були обов’язковими для «штудіювання»,  викликали у нього відкриту відразу. Та й загальна атмосфера, що панувала на той час в стінах цього закладу, де навіть окремі професори не визнавали… українську мову, викликала протест і обурення в душі молодого патріота. Хай там як, а з університету він вийшов маючи на руках лише свідоцтво про закінчення восьми семестрів. Тому й не міг влаштуватися на «нормальну» роботу за спеціальністю. Деякий час перебивався випадковими заробітками, працював навіть… телеграфістом у Києві, канцеляристом Чернігівської  та Миргородської земських управ.  З 1905 року – знову у Києві, де працює  в редакціях газет «Громадська Думка», «Рада», «Шершень»… Утім і тут його постійно супроводжували  матеріальні нестатки, доводилося страждати й від цензури, тож зрештою Самійленко склав відповідні іспити і відкрив нотаріальну контору в містечку Добрянці Чернігівської губернії. Сподіваючись на те, що зможе нарешті  сам собі бути господарем і зайнятися  літературною творчістю.

Слово «Україна» було жахом для цензорів  

Ще навчаючись в університеті, В.Самійленко  долучився до української справи. Товаришував з Миколою Міхновським та іншими членами «Братства Тарасівців». Це згодом привело його і до  літературного гуртка «Плеяда», яким опікувалися Микола Лисенко, Олена Пчілка, активну участь брала в ньому і Леся Українка. «Плеядівці» поставили собі за мету поширення кращих надбань  світової літератури  українською мовою, тож Самійленко з ентузіазмом взявся за переклади Данте, п'єс Мольєра й Бомарше, поезій Байрона. Пізніше  перекладав він українською і  «Іліаду» Гомера, поезії О. Пушкіна,  В. Жуковського, ранні твори  свого земляка  Миколи  Гоголя, українська тематика яких була особливо близькою Самійленку. Цікаво, що перекладав він виключно з оригіналів, адже син колишньої кріпачки знав 10 іноземних мов!

Спроби ж видати щось «своє»,  постійно наражалися на царську цензуру. Так, коли ще студентом він задумав  видрукувати збірку власних поезій, то з майже трьох десятків віршів цензура «забракувала» більше третини!  Власне, це були всі вірші, де згадувалося бодай слово «Україна».  Тому свої патріотичні твори Самійленку здебільшого доводилося друкувати у «зарубіжних» на той час виданнях, що виходили в Галичині: у львівській газеті «Зоря», журналі «Правда», альманасі  «Ватра»… За цими публікаціями на поета й звернув увагу Іван Франко, оцінивши не лише патріотичний порив Самійленка, але і його неабиякий літературний хист. Тож разом з Михайлом Мочульським  він уклав з надрукованих і недрукованих віршів поета збірку «Україні», яка 1906 року вийшла у Львові з передмовою самого Франка. А от на батьківщині ці твори якщо й публікувалися у якихось «не дуже примітних» виданнях, то під псевдонімом «Сивенький».

У Добрянці  Самійленко прожив до 1917 року. Там і застала його революція. Звісно, нотаріуси вже більше нікому не були потрібні  і чоловік знову повертається до Києва. Але й, здавалося б, своя, українська влада поставилася до Самійленка не кращим чином. Людину непересічного таланту і величезних здібностей,  знавця, як уже згадувалося, 10 мов використовували на посадах.. діловода у міністерствах освіти і фінансів УНР з такою мізерною зарплатнею, аби чоловік лишень не помер від голоду. Всі, хто бачив у той час Самійленка, звертали увагу, що вигляд він мав нужденний – у старому одязі,  якийсь «немов прибитий», а жити мусив у… монастирі. У 1920 році з урядом УНР емігрував до Галичини, окупованої Польщею. Там теж жив у нестатках, похоронив двох своїх доньок, сам нещадно хворів. Через чотири роки  Самійленку на його прохання дозволили повернутися в Україну, в Києві він отримав посаду редактора у видавництві художньої літератури. За кілька місяців до смерті  взявся за написання власної автобіографії, але так і не встиг її закінчити: останній рядок було написано 12 серпня 1925 року. Поховали Володимира  Івановича в Боярці під Києвом.

Його твори сучасні й тепер 

В.Самійленко залишив по собі багату літературну спадщину. На жаль,  вона мало відома сучасному читачеві. Адже навіть за радянських часів було видано лише його «Вибрані твори»  (1926) і «Твори у двох томах» (1958).

Загалом же ця спадщина настільки різноманітна і різножанрова, що митця навіть важко уявити в прокрустовому ложі  усталених стереотипів української літератури. Тут і пейзажна та інтимна лірика як от  цикли віршів «Весна», «Сонети», «Її в дорогу виряджали», «Вечірня пісня» (деякі з цих творів стали, до речі, піснями, які вважаються народними).  Тут і драматургія на історичну тематику – «Маруся Чураївна» (1896), «У Гайхан-Бея» (1917), і п’єси «на злобу дня», серед яких – «Драма без горілки» (1895), «Дядькова хвороба» (1896). У багатьох творах  Самійленко ще раз і ще раз повертається й до ролі в суспільному житті  мистецтва загалом і митця зокрема:  «Пісня», «Елегії», «Орел», «Не вмре поезія». А прикладом  служіння  народові для нього самого завжди був Великий Кобзар, постаті якого присвячений і цикл віршів  «Вінок Тарасові Шевченку» та інші твори.

А ще поета вважали «сатириком від Бога». Однак у своїх творах він засуджував не лише самодержавство, шовінізм, але й продажність, ура-патріотизм. Варто згадати його віршовані памфлети  «Собаки», «Ельдорадо» (1886), «Як то весело жить на Вкраїні» (1886), «Мудрий кравець» (1905), «Невдячний кінь», «Дума-цяця», «Міністерська пісня», «Новий лад». (1906).  

Слова його віршів напрочуд  актуально звучать і нині. Навіть у ці дні:

О  свободо! В ім’я найсвятіше твоє

В серці вбили ми все, що найкращого є,

І в нестямі звертаєм до тебе, богине,

 Тільки дике ревіння звірине...

 

Віталій СКОБЕЛЬСЬКИЙ.

 

ПАТРІОТИ

Два хлопці укупі стояли,

А третій дививсь оддалі,

Як ті гаряче розмовляли

Про долю своєї землі.

Один у широкій промові

Народні права боронив;

Він докази всі наукові

По пунктах як слід розложив.

Народну окремість натури,

І склад особливий думок,

І давність своєї культури,—

Довів він усе те з книжок. 

А другий про теє доводив,

Як дійде народ своїх прав,

І в поступі інших народів

Він місце йому показав.

Так двоє вели язиками

Роботу для краю свого,

Гукали й махали руками,

Де річ вимагала того.

А третій не мовив нічого:

Він мовити красно не міг,

Але задля діла святого

І жив він, і в землю б поліг.

Ті двоє, з балачки втомившись,

Веселі собі розійшлись,

А третій стояв зажурившись

І наче дивився кудись.

Але він не тую картину

Вбачав, що круг нього була;

Він бачив душею Вкраїну

І все що вона добула.

Вбачались йому патріоти

Із купою слів голосних,

А поруч мільйони голоти,

І темність, і вбожество їх…

 

1889 р.

 

НА ПЕЧІ

(Українська патріотична дума)

 

Хоч пролежав я цілий свій вік на печі,

Але завше я був патріотом, -

За Вкраїну мою, чи то вдень, чи вночі,

 Моє серце сповнялось клопотом.

 

Бо та піч - не чужа, українська то піч,

І думки надиха мені рідні;

То мій луг дорогий, Запорозька то Січ,

Тільки в форми прибрались вигідні.

 

Наші предки колись задля краю свого

 Труд важкий підіймали на плечі;

Я ж умію тепер боронити його

І служити, не злазячи з печі.

 

Еволюція знАчна зайшла від часів,

Як батьки боронились війною, -

Замість куль і шабель у нових діячів

Стало слово гаряче за зброю.

 

Може, зброя така оборонить наш край,

Але з нею прекепська робота:

Ще підслухає слово якесь поліцай

І в холодну завдасть патріота.

 

Та мене почуття обов'Язків своїх

Потягає служити народу;

Щоб на душу не впав мені зрадництва гріх,

 Я знайшов собі добру методу.

 

Так нехай же працюють словами й пером

Ті, що мають дві шкури в запасі...

І, розваживши так, я віддався цілком

Праці тій, що єдина на часі.

 

На таємних думках та на мріях палких

 Я роботу народну обмежу;

Та зате ж для добра земляків дорогих

Я без мрій і хвилини не влежу.

 

І у мріях скликаю численні полки

З тих, що стати за край свій охочі,

Слово ж маю на те, щоб ховати думки,

 Якщо зраджують їх мої очі.

 

До письменства я кличу, - звичайно, в думках,

Щоб світило над нашою ніччю,

Хоч, на жаль, мати книжку народну в руках

Я признав небезпечною річчю.

 

О країно моя! я зв'язав свій язик,

 Щоб кохати безпечно ідею;

Але в грудях не можу я здержати крик

У годину твого ювілею.

 

«Ще стоїть Україна! Не вмерла вона

І вмирати не має охоти.

Кожна піч українська - фортеця міцна,

Там на чатах лежать патріоти».

 

1898