•  

«Бойові башкіри та латиші» у підрозділах Червоного козацтва

0
«Бойові башкіри та латиші» у підрозділах Червоного козацтва

«Чи можна було б у цій ситуації пустити першими латишів і башкір, які, безумовно, не давши ворогу опам’ятатись, врізались би в його гущу? Ні, «щирі» гайдамаки, почувши «ура» башкірських вершників, що нагадувало «алла», стали би більш запеклими» – пригадував про бій з отаманом Палієм 31-го жовтня 1921-го року командир 7-го полку «Червоного козацтва» Ілля Дубинський.

Тоді першими в атаку на вояків УНР відправили сотню з «полтавських незаможників», бо у випадку атаки латишів чи башкирів опір козаків УНР був би запеклішим. Доволі часто події Української революції 1917-1921 рр. висвітлюють у сучасній російській історіографії так само як і в радянській – як громадянську війну «українських робітників та селян проти петлюрівської контрреволюції». Або ж взагалі не відокремлюють від загальноросійських подій. Зокрема за національним складом окремих підрозділів РСЧА позиціонується як суто українські військові частини.

Збройну агресію РФ проти України російська пропаганда часто показує як «боротьбу донбаських гірників та селян проти київської хунти». Але не для кого не є таємницею, що в складі бойовиків ЛНР та ДНР воюють цілі національні підрозділи з етнічних регіонів РФ (не кажучи вже про етнічних росіян). Симптоматично, що кремлівська пропаганда доволі часто трактує ці підрозділи як місцевих жителів.

   

Існує чимало паралелей між подіями сучасності та Української Революції 1917-1921 рр. Зокрема, це стосується і участі росіян та представників інших етносів у військовій агресії проти України, що видавалася пропагандою за боротьбу місцевих мешканців проти центрального уряду в Києві.

В період Української Революції 1917-1921 рр. «козацький міф» або ж ідею козацтва використовували практично усі протиборчі сторони, що діяли на теренах України. За свідченням більшовицьких джерел про цей період: «Селянська молодь у бандах становила дуже й дуже чималу частину. Розагітована куркулівською контрреволюцією за справу «самостійної України без жидів і кацапів», проти «комунії», уявляючи себе в ролі коліїв, козаків-запорожців, молодь брала участь у погромах».

Розуміючи великий пропагандистський потенціал козацької ідеї, її не могли оминути своєю увагою і більшовики. З початком боротьби проти Центральної Ради виникла термінова потреба у формуванні української військової частини для того, щоб показати, що це українські селяни та робітники ведуть боротьбу проти власної буржуазії, а не російські вояки здійснюють військову агресію.

Член більшовицької партії Г.М. Озерський згадував: «…Була в українському народі – живуча традиція боротьби – козакування. Живучістю цих традицій нехтувати було шкідливо, що і врахував Радянський уряд України у 1918 р… Центральна Рада, проводячи контрреволюційну політику, обіцяла провести «покозачення» всього народу і разом з тим враховуючи традицію козакування – формувала власне національне військо – вільне козацтво, до якого входили: гайдамацькі, сердюцькі та січово-стрілецькі дивізії… До її вільного козацтва пішла масово молодь українського села, особливо ж на Правобережжі… Радянський уряд прийнявши виклик Центральної Ради на війну з нею, і правильно розуміючи причини живучості в українському народі козакування в протилежність до вільного козацтва – і проти нього 10-го січня 1918 р. видав свій декрет про утворення українського радянського регулярного війська, назвавши його «Червоним козацтвом».

Впродовж багатьох років військові формування «Червоного козацтва» позиціонувались як суто українські підрозділи в Робітничо-селянській Червоній армії. Та чи були вони такими насправді?

Якщо початкове ядро складалось майже виключно з українців, то навесні 1918 року під час відступу більшовиків з України до «Червоного козацтсва» приєднуються залишки різноманітних розбитих червоногвардійських загонів. Наприкінці літа 1918 року загін «Червоного козацтва» під командуванням В. Примакова зосереджувався в «нейтральній зоні». Чех Йосип Прошек, що перебував тоді в загоні Примакова, змальовував етнічний склад формування таким чином: «До загону по прибутті в зону входило 60 українців, 10 росіян, 1 чечен, 1 румун, 12-15 латишів, 10 чехів, 6 поляків, 1 єврей… Згодом прибувало поповнення, серед нього траплялись цілі національні підрозділи, як от інгушська сотня та сотня німців з угорцями».

      

Невдовзі в загоні В. Примаков до третьої сотні приєднали інгушів колишнього кавалерійського полку російської імператорської армії, що повертався після розвалу фронту додому, командиром яких був інгуш Рамазан. Четверту сотню з німців та угорців, колишніх військовополонених, що були прихильниками ліворадикальних ідей, очолював комуніст-чех (за іншими даними судетський німець) В. Маркутан. Іншу сотню деякий час очолював угорець Варьяш. У вересні 1918 року до підрозділу червоних козаків було приєднано цілий взвод військовополонених курдів, що служили в турецькій кінноті і потрапили в полон в боях на Закавказзі. Очолював взвод курдів дагестанець Цагоєв. Щодо курдів, то за спогадами сучасників, вони наводили неабиякий жах на своїх супротивників і були відчайдушними бійцями.

Про такий поліетнічний склад червоних козаків склався навіть тогочасний жарт, наведений одним із командирів «Червоного козацтва» І. Дубинським: «Були в Червоному козацтві бійці різних народів, і серед них курди. Збереглась з тих часів одна байка. Веде Примаков своє військо повз Богдана (йдеться про пам’ятник Богдану Хмельницькому у Києві). А бронзовий вершник каже: «Віталій, що за чудасія? У моїх козаків були лоби чубаті, а в твоїх – носи горбаті?»

Під час боїв проти білогвардійських військ генерала А. Денікіна, 21 жовтня 1919 р. бригада «Червоного козацтва» була переформована на 8-му Червонокозацьку кавалерійську дивізію, до складу якої увійшли уціліла після боїв частина Московського кінного полку, Кубанський кавалерійський полк під командуванням Храмкова та Латиський кавалерійських полк. Московський кавалерійський полк формувався переважно з селян центральних губерній Росії та добровольців-робітників з московських і петроградських заводів, а Кубанський кавалерійський полк – з населення лінійних станиць, де проживали переважно росіяни.

У березні-квітні 1920 р. під час боїв за Перекоп значних втрат серед особового складу зазнала дивізія «Червоного козацтва». Тому 18-го квітня 1920 р. 8-му кавалерійську дивізію «Червоного козацтва» поповнили залишками Алатирського та Петроградського кінних полків, що воювали поруч з червоними козаками. До Алатирського полку входили як мобілізовані російські селяни, так і значна група більшовицької молоді з Полтавщини та Київщини.

З реорганізацією «Червоного козацтва» збільшувались і національні підрозділи, що інкорпорувались в це бойове з’єднання. 26 жовтня 1920 р. було створено 1-й кінний корпус «Червоного козацтва» на чолі з В. Примаковим, до якого увійшла 8-а та 17-а кавалерійські дивізії. До складу 17-ї входили Окрема кавалерійська бригада імені товариша Кочубея та рештки 2-ї кавалерійської бригади, що брали участь у битві під Варшавою. За матеріалами одного з полків цієї бригади, її етнічний склад був наступним: «1-й ескадрон – два взводи татар і два взводи – російські-сибіряки. 2, 3, 4 ескадрони – чуваші, вотяки, і російські сибіряки. Кулеметна команда – росіяни».

В листопаді 1920 р., до червоних козаків приєдналась сотня осетинів з білогвардійських формувань армії Б. Перемикіна. Загітував своїх земляків сотник «Червоного козацтва» осетин Мунаєв: осетини у повному складі здались і виявили бажання воювати в лавах «Червоного козацтва».

В січні 1921 р. до 1-го кінного корпусу «Червоного козацтва» було тимчасово приєднано 9-ту кавалерійську дивізію, яку деякий час очолював Г. Котовський. Складалась дивізія з двох полків. До першого входили уральські селяни, колишні бійці 25-ої Чапаєвської дивізії, а до другого – уральські козаки, що перейшли на бік більшовиків. Згодом, 10-го вересня 1921 р. до 17-ої кавалерійської було приєднано два кавалерійські полки з колишньої Башкирської кавалерійської бригади. Основний склад її полків – 80% башкирів, 10% волзьких татар та 10% росіян. Приєднувались до червоних козаків і колишні білі донські козаки, зокрема, чимала їх група почала службі в корпусі для того, щоб «спокутувати свої гріхи перед Радянською владою».

Загалом, слід відзначити, що в поповненні «Червоного козацтва», українці не були домінантною групою (одинокими випадками можна вважати насильне приєднання в «нейтральній зоні» загону отамана Бреусенка (сам отаман був розстріляний), а також роззброєння бригади Ф. Гребенка в серпні 1919 р. (також розстріляний) та влиття «здоровіших елементів» його бригади до складу червоних козаків і аналогічні події із частинами Придніпровської бригади А. Шарого-Богунського (командир також був розстріляний).

Таким чином «ідея козацтва» була використана керівництвом «Червоного козацтва» при його створенні з суто ідеологічних міркувань взяти владу в Україні під гаслами боротьби українських робітників і селян проти своїх «експлуататорів». У цьому контексті планувалось залучити українське населення до складу цього формування. Однак подальше існування «Червоного козацтва» показало неспроможність в реаліях 1918-1921 рр. підтримувати в його складі значну «українську» етнічну складову, навіть, маючи в назві традиційну назву «козацтво».

Однак для підтримання первинної ідеологічної складової такий підрозділ потрібно було зберегти, тому до його складу було включено значну кількість військових частин, що мали різні етнічні групи, а це перетворило «Червоне козацтво» на поліетнічну військову одиницю, в якій в різний час служили росіяни, осетини, башкири, латиші, татари та інші. Переважна частина представників цих етносів не мала особливого уявлення про козацтво, його традиції та зв’язки з Україною, її народом та звичаями. Мотивація у кожної групи була різна.

Дмитро Кобельський