Різанина в Самашки
З початку війни в Чечні Самашки були як кістка в горлі у російського командування. Село розташоване за 10 км від чечено-інгушського кордону, через нього проходить автотраса Ростов — Баку та залізниця.
Переможна хода російських військ перервалася, тільки-но встигнувши початися: жителі Самашок категорично відмовилися пропускати танкові колони. Тоді війська обігнули село з півночі, і воно опинилося в напівблокаді — вільною залишилася лише дорога на південь у бік райцентру Ачхой-Мартан.
Всю зиму російському командуванню було не до Самашок: точилися важкі бої за Грозний. До 6 квітня 1995 року обстановка навколо села загострилася до краю: в районі населеного пункту діяли чеченські підрозділи.
Російське окупаційне командування перекинуло додатково формування ОМОНу, внутрішні війська, близько 100 одиниць артилерії та пред'явило ультиматум, згідно з яким село мали залишити всі «бойовики», мешканці мали здати 264 автомати, 3 кулемети та 2 БТРи.
Порадившись між собою селяни вирішили почати виконувати умови ультиматуму, хоча необхідної зброї у селі не було. Люди сподівалися на переговори.
Близько 70 ополченців пішли із села на прохання людей у бік Сунженського хребта. Того дня у Самашках залишалося лише 4 озброєні особи. Термін ультиматуму спливав до 9 години ранку 7 квітня 1995 року, але вже в ніч з 6 на 7 квітня по беззахисному селу було відкрито артилерійський вогонь, а о 5-й годині ранку завдала удару авіація.
Вранці 7 квітня близько 300 мешканців Самашок залишили село. О 10 годині переговори були продовжені, але ні до чого не привели, тому що жителі не змогли здати необхідної кількості зброї, якої у них не було.
О 14 годині командувач угрупуванням «Захід» генерал Мітяков повторив ультиматум, а надвечір російські частини увірвалися в село.
Каральна акція тривала 4 дні, протягом яких до села не пропускали ні пресу, ні представників червоного хреста. Безпосереднім виконавцем кривавого вбивства був генерал Романов (він же генерал Антонов). Саме він командував частинами внутрішніх військ, що увійшли до села.
У Самашках за один день 8 квітня було вбито сотні жінок, дітей, старих.
Безчинства почалися відразу після входу в село російських карателів. Розправа над невинними людьми була швидкою та страшною.
На очах у місцевої мешканки Яніст Бісултанової застрелили старого, коли він благав про помилування і показував на свої орденські планки. У Руслана В. вбили 90-річного тестя, який свого часу брав участь у звільненні Бухареста та Софії.
Під час «зачистки» приблизно 40 селян бігли до лісу та намагалися там відсидітися. Проте, по лісу вдарила артилерія. Під артилерійським вогнем майже всі вони загинули...
Тільки за даними на 16 квітня на сільському цвинтарі було вирито 211 свіжих могил, і з кожним днем їх кількість додавалася. Багато самашкінців було поховано в інших місцях.
Жителька Самашок Амінат Гунашева розповіла таке:
«17 травня (1995 р.), коли ми стояли на пікеті біля Держдуми, з під'їзду вийшов Станіслав Говорухін, дізнався про нас і втік. Коли він був у Самашках, то бачив і наші братні могили та спалені будинки. Люди тоді підходили до нього, підносили останки своїх близьких — хто попіл, хто кістки… Російські війська стояли біля Самашок із січня цього року. І всі ці місяці ми щодня чекали штурму.
Вранці 7 квітня російські командири сказали, що якщо до 16 години ми не здамо їм 264 автоматів, то почнеться штурм. Взяти зброю не було звідки, бо того ж дня всі бійці пішли з Самашок. Їх вмовили старі. Командири твердо обіцяли, що якщо з села підуть усі озброєні захисники, то війська до нього не ввійдуть.
На зборах народ вирішив різати худобу, продавати м'ясо та на виручені гроші купувати автомати у російських військових. Знаєте, звідки до чеченців при повній блокаді із землі та повітря надходить зброя? Ми купуємо її у російських інтендантів і міняємо на їжу у вічно голодних солдатів строкової служби. Часто бойову гранату віддають за буханець хліба.
Але того дня становище було безвихідним. Ми не могли так швидко дістати потрібне. Попросили тиждень. Але, очевидно, ультиматум був лише приводом, бо ніхто не чекав навіть обіцяних 16 годин. Все почалося на 2 години раніше.
…Ми сиділи, чекаючи на свою долю. Втекти не могли - боялися, що поранений раніше дядько стікає кров'ю. Чуємо, як відчиняються ворота, як в'їжджає БТР, як кидають гранату у порожній підвал. Увійшли до кімнати. Їх було 18–20 людей. На вигляд тверезі, тільки очі ніби засклені.
Побачили дядька: «Коли поранило? Де автомат? Де «духи»?
Раїса кинулася до тих, хто прийшов: «Не вбивайте, нікого в будинку немає, автоматів немає, тато важко поранений. У вас теж є батько?» — «У нас наказ вбивати всіх від 14 до 65 років,» — закричали ті, що прийшли, і стали перекидати ногами відра з водою. А ми вже знали, що це означає: тепер неодмінно спалять, а воду вилили, щоб не було чим гасити. Омонівці вийшли із кімнати. Кинули у двері гранату. Раїсу поранило. Вона стогнала.
Я чула, як хтось запитав: Що? Поруч відповіли: Баба ще жива. Це про Раїсу. Після цих слів – два постріли з вогнемету. Я чомусь не могла змусити себе заплющити очі. Знала, що зараз уб'ють, і хотіла лише одного — померти одразу, без болю. Але вони пішли. Я озирнулася — Раїса мертва, дядько теж, а Ася жива. Ми з нею лежали, боячись поворухнутися. Горів трельяж, завіса, лінолеум, пластмасові відра. Нас залишили жити помилково, прийнявши за мертвих.
Я підійшла до школи. Там жінки виймали з петлі кількох повішених хлопчиків. На вигляд 1-3 класи. Діти жахливо вибігли з будівлі. Їх зловили та повісили на дроті. Очі вилізли з орбіт, обличчя розпухли і стали невпізнанними. Поруч була купа згорілих кісток, рештки ще приблизно 30 школярів.
За словами очевидців, їх також повісили, а потім спалили з вогнемету. На стіні чимось бурим було написано: "Музейний експонат - майбутнє Чечні". І ще: "Російський ведмідь прокинувся."
Більше я нікуди не могла йти. Повернулась додому. Від будинку залишилися лише стіни. Решта згоріла. Ми з Асею зібрали в клейонку та газетний папір попіл та кістки дядька Насреддіна та Раїси. Дядько прожив 47 років, а Раїсі в липні мало виповнитися 23 роки.
Ми приїхали до Москви не лише для того, щоб донести до вас біль нашого народу. Ми хотіли розповісти і про ваших убитих солдатів. Нам дико дивитися, як їх тіла вивозять на вертольотах в гори і там скидають на поталу диким звірам, як трупи розкладаються в озері отруйних відходів хімкомбінату (між Грізним і 1-м молочним заводом), звалюються в силосні ями.
…Під час пікету біля будівлі Думи звідти вискочила літня, пристойно одягнена дама. Вона сміялася з нас, показувала язик, корчила пики. Її підтримали якісь чоловіки. Вони плювали в нас жуйкою.
Я хочу, щоб усі знали: так, нам нестерпно шкода загиблих, але нам шкода і росію. Що буде, коли вбивці, ґвалтівники та наркомани, що безчинствують сьогодні на нашій землі, повернуться на батьківщину? І ще я не розумію, як ви можете жити, знаючи, що зараз ваші військові живцем спалюють із вогнеметів наших дітей? На очах у батьків тиснуть дитину БТРом і кричать матері: «Дивись, б***ь, не відвертайся!» Як ви після цього дивитеся в очі своїм матерям, своїм дружинам, своїм дітям?
У матеріалі використані матеріали правозахисних організацій, розповіді жертв каральної акції у Самашки та фрагменти книги Ігоря Бунича «Шість днів у Будьоннівську»