Котра живе в очікуванні щастя?
Переднє пояснення: автор не претендує на славу колег, котрі наскрізь бачать Білорусь і її мешканців, достеменно знають, чим воно там усе закінчиться, і майстерно гаптують новітню білоруську дійсність карколомними паралелями з Майданами, Єреванами і Хабаровськами. Ділимося сумнівами.
Наше ставлення до північного сусіди формувалося фантазійними пластами юначого захоплення детективним хитросплетінням Володимира Короткевича, котрий влаштував на поліських гатях дике полювання з королем Стахом, магнетичною звабою неперевершеної лісовички Алєсі, чия виспівана «Сябрами» досконалість збивала подих у не одного покоління радянського парубоцтва, роботящим гуркотінням тракторців «Білорусь», що своїми не вельми могутніми кінськими силами порали наші чорноземи до ери «Клаасів» і «Джон Дірів».
І з роками лише глибшала наша емпатія до невдатної, так нам здавалося, долі братнього слов'янського племені, що ніби та сіра мишка непомітно і непрезентативно тягло лямку побутування на поребрику Європейської Ойкумени без державних помислів, втрачаючи історію і мову, розчиняючись у агресивно-ординському світі. Сповідуючи очевидно програшну, так нам виділося, ідеологію «і вашим, і нашим».
Перші агітували за якісь ефемерні демократії і свободи, спокушаючи націю «закостенілих колгоспників» примарними надіями, інші ж за реальну нафту, фактично за безцінь, скуповували майбутнє, на налигачі тягнучи білорусів до совкового імперського стійла.
Ще раз: це так нам здавалося. А білоруси разом з чарівницею лісу Алєсею, бацькою Лукашенкой і нащадком його Миколою вважають нас, услід за ще одними «братами», «майданутими». Нехай, утремося, перекліпаємо.
Закидають українцям, мовляв, ви ж отримали такий безцінний досвід на своєму Майдані – поділіться з неофітами, як давати лупня проффесорсько-диктаторським замашкам.
Майдани не експортуються. Скільки потуги, життів і грошей коштувало Радянському Союзові розпалювання вогнища світової революції – не розгорілося. І не тому, що марксистсько-ленінські дрова відсиріли, чи не той пішов вождь.
Згадайте полум'яного Че – якого ще вождя треба було лівакам для бодай однієї перемоги в одній-однісінькій країні, де низи б по-справжньому не хотіли, а верхи б так само не могли?!
Геварі з барбудосами, як і їхнім кремлівським спонсорам, здавалося – кинь сірника і щонайменше половина латиноамериканського континенту з радістю гайне вмирати в боротьбі за «это»! А не гайнула.
Тому перепрошуємо у дорогих наших сябрів, але не брак лідерських якостей у пересічної жіночки із начисто відсутніми задатками дружини декабриста став причиною пшика. Ми про пані Тихановську.
Так, будь-чия Жанна д'Арк – французька, білоруська – має безваріативно послуговуватися яценюковим «куля в лоб – так куля в лоб». Без самопожертви, коли власне життя і коханий чоловік, ба, і навіть діти беззастережно віддаються нещадному Молоху, революції не здійснюються.
Та все ж головне те, що лісовичці Алєсі, на жаль, глибоко байдужі розбірки мінських і вітебських айтішників з фашистами-силовиками. Ондечки бацька кличе у поле до бульби і до верстатів.
Нам залишається пошкодувати за вибором сусідів. Але то тільки їхня справа.