Остаточно долю Майдану було вирішено 7 лютого 2014 році в Сочі.
Як і належить будь-яким поважним історичним спогадам про Майдан, подальший текст не буде містити жодного згадування про трагічні події 18-20 лютого 2014 року. Не буде жодних оцінок хто прав, а хто ні, нікого не буду таврувати й засуджувати. Є ті, хто щиро вважає, що скажений «Беркут» почав за просто так розстрілювати мирно озброєних демонстрантів. Є й такі, що досі мають протилежну точку зору. Ті, що знають правду, воліють тримати її при собі… Не суддя я їм. Просто ще не настав час підбивати підсумки. Ось років через 100, якщо випаде нагода, можна буде взяти у свідки небесні мільйони та розставити всі крапки над «і». Якщо не історики, то майбутні археологи точно знайдуть правильні відповіді на всі таємні запитання.
Скажу тільки, що наш народ сьомий рік поспіль веде нерівний бій із власною п@здоватістю, зазнаючи поразку за поразкою. Завдяки цьому одна й та сама зашкварена колода колишніх комсомольців, бандюків і кадебістів вже 30 років поспіль розігрує дешеві політичні спектаклі, видаючи їх за шекспірівські пристрасті. Тільки квитки глядачам стають дедалі дорожчими: спочатку брали грошима, тепер кров’ю й навіть життями. Як не згадати арію Мефістофеля із відомої опери Шарля Гуно: «Люди гинуть за метал!»
Облишимо професійним брехунам-політологам високу честь обговорювати чергову політичну піну, а ми з вами зосередимося виключно на великому сценічному мистецтві.
Відомий римський імператор Нерон перед своєю ганебною смертю весь час голосив: «Який артист гине!». Ні, я зовсім не натякаю на оте шосте непорозуміння. Він – жалюгідна бездарність. Вічно обісраний наполеончик. Який же він артист? – Він юрист!
Справжній артист – це «Армавір», Сивочолий Гетьман, Батько й Мати нашого всього – як заздрісно називає свого попередника його «вирок». Пам’ятаєте: «Яких іще, б@дь, реформ тобі не вистачає?». Або інший мем – «Цинічні бандери».
Виступаючи 25 березня 2015 року з нагоди професійного свята СБУ, він абсолютно щиро обмовився на рахунок убивць офіцера СБУ Віктора Манзика: «Цинічні бандери… бандити, в мілітарній формі зі зброєю в руках. Грабували українців, таємно вбивали їх. І Віктор не побоявся стати на їхньому шляху».
Як викрутитися? Звісно, можна було б щиро зізнатись, що це він мав на увазі своє юнацтво в місті Бендери Молдавської РСР. Мовляв, усе місто Бендери було настільки цинічним, що це стало крилатим виразом. Натомість наш «молдован» викрутився ще краще: наступного дня начепив собі шеврон «Цинічний бандера». Мовляв, я сам такий! В чому проблема? Це шедевр на рівні: «У мене самого брат – Єрмак!».
Якщо охарактеризувати життєвий шлях сивочолого Армавіра одним реченням, то можна висловитися таким чином: він усе життя пролізав наверх, у владу. Не йшов, не виборював, а саме пролізав!
Ну, а що ви хочете? – Життя було таке. Хіба легко було чорнявому кучерявому юнаку приїхати до Києва та вступити до найпрестижнішого факультету міжнародних відносин і міжнародного права Київського державного університету ім. Шевченка? Туди не міг аби хто потрапити. Наш «червоний» університет завжди славився дуже прискіпливим, консервативним ставленням до вивчення анкетних даних абітурієнтів. Хлопцю явно неслов’янської зовнішності, не робітничо-селянського і навіть не радянсько-партійного походження просто нема чого було робити в цьому «махровому», ідеологічно вірному закладі.
Мало скласти іспити, ще потрібно було пройти співбесіду, де не сховаєшся за українським прізвищем, бо факультет був номенклатурний, готував фахівців для роботи за кордоном. Так званий перший відділ за усіма міцно пильнував. Та й сам Петро Олексійович ніколи не справляв враження зарозумілого відмінника. Тому можете собі уявити, наскільки батькові довелося «напружуватися», мабуть у потрійному розмірі, щоби дитина вийшла в люди. Тим більше майбутній Верховний Головнокомандувач не мав жодного шансу залишитись на режимно-номенклатурному факультеті після того, як батько трішки «присів», переоцінивши свої сили на ниві розкрадання дрібної соціалістичної власності.
До речі, невеличкий коментар до кримінальної справи Олексія Івановича Порошенка, арештованого 2 грудня 1985 року у місті Бендери Молдавської РСР і засудженого 20 липня 1986 року вироком Верховного Суду Молдавської РСР до 5 років позбавлення волі. Президія Верховного Суду Молдавської РСР за протестом заступника голови Верховного Суду СРСР переглянула вирок і постановою від 10 вересня 1987 року зменшила покарання до 3 років позбавлення волі з конфіскацією майна та забороною обіймати керівні посади на строк у 5 років. Одночасно до засудженого була застосована амністія, проголошена з нагоди 70-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції, зі звільненням від подальшого відбування покарання.
З вироку Верховного Суду Молдавської РСР вбачається, що групою осіб під керівництвом Порошенка-старшого тільки в грудні 1981 року було нелегально виготовлено на виробничих потужностях столярного цеху та реалізовано «наліво», за готівку, 217 кузовів для вантажних автомобілів ГАЗ-51 та 10 кузовів для ГАЗ-53 номінальною собівартістю 31789 рублів. Проте, надалі слідство абсолютно не зацікавилось: за яку реальну суму коштів, кому та ще й без накладних була реалізована ця підпільна продукція? Все звелося до дріб’язкових обвинувачень у «приписках», спотворені статистичної звітності тощо. Але неозброєним оком тут видно, що це як мінімум 15 років позбавлення волі, якщо не розстріл, за прейскурантом того часу.
Натомість, до кінцевого підсумку дійшли дійсно «лихі» злочини, як-то «незаконне» придбання 64 літрів спирту для власних потреб, крадіжка двох надмогильних пам’ятників, розкрадання двох котушок емальованого кабелю тощо… Цілком припускаю, що він міг і не викрадати отой горезвісний кабель. Навіщо ж тоді оці відверто примітивні епізоди злочинної діяльності? Все дуже просто: реальні епізоди з реалізацією «наліво» не облікованої продукції були напевно «продані» слідству. Але ОБХСС – це вам не НАБУ, вони не можуть лишитись ні з чим, бо ОБХСС, як і Гестапо, нікого даремно не арештовувало. У таких випадках інколи навіть навмисно вигадували дріб’язкові, подекуди неіснуючі, злочини, щоби сісти на 3 роки замість реальних 15-ти.
Ви ж розумієте, що батькові довелося дуже сильно «напружуватися», аби сина вивести в люди, і заради цього пляшкою спирту чи мотузкою емальованого кабелю тут не відбудешся…
Проте, син засудженого розкрадача соціалістичної власності зміг повернутися і продовжити навчання на особливо відповідальному факультеті, що готував фахівців для закордонних установ. Як видумаєте, яким чином це йому вдалося? Ні, впливові родичі тут мало що могли б зробити, бо судимість – є судимість. Але були потаємні дверцята у вищий світ, де могли надати путівку в життя. Двері, до речі, абсолютно звичайні, в око не впадають, та й сам той кабінет дуже сіренький, непримітний, не відразу і знайдеш. Дядько там засідає за широким порожнім столом без жодних папірців на поверхні. Веде бесіди зі студентами «за життя»… Одним словом, курує молоде покоління. Від нього багато чого залежить. Майбутня доля людини, якщо коротко. І якщо правильно себе вести, то доля випаде тобі щаслива і вдала. Петро Олексійович завжди був здогадливим і вмів правильно себе вести, коли потрібно…
До речі, через ці самі дверцята одночасно проходив і друг його молодості – Михайло Саакашвілі. Але про це якось іншим разом…
Одним словом, Олексійовичу круто поталанило, він успішно закінчив університет, згодом став перспективним молодим бізнесменом, а потім ще більш перспективним молодим політиком.
Квиток у політичне майбутнє йому виписав неформальний керівник СДПУ(о) Віктор Медведчук у 1998 році, довіривши новачку 11 прохідне місце у партійному списку. Пам’ятаєте: Кравчук, Марчук, Медведчук, Онопенко… Але Петро Олексійович завжди засідав на двох стільцях одночасно, тому ще й висувався як мажоритарник по округу №12 Вінницької області. Саме як мажоритарник і отримав свій перший мандат слуги народу.
Вже тоді він проявив талант полум’яного оратора і великого артиста. Цитую виступ п’ятого президента України згідно стенограми пленарного засідання Верховної Ради України 26 березня 1999 року (мовою оригіналу):
«ГОЛОВА. Слово надається депутатові Порошенку від фракції Соціал-демократичної партії України (об’єднаної). За ним виступатиме депутат Толочко від «Батьківщини».
ПОРОШЕНКО П.О., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань фінансів і банківської діяльності (виборчий округ 12, Вінницька область). Уважаемые коллеги! Я хотел бы от имени фракции выразить глубокие соболезнования коллегам, друзьям, семье и близким Вячеслава Максимовича Чорновила и сказать, что это был действительно выдающийся политик, и нам очень горько, мы страдаем вместе с вами. Вместе с тем фракция Социал-демократической партии Украины (объединенной) решительно осуждает агрессивные действия НАТО по отношению к Югославии. К чему приводит развитие военных действий и эскалация напряженности в Балканском регионе уже известно: вспомните критическое развитие событий во время Первой и Второй мировых войн…»
Молодець! Вірний непохитний член СДПУ(о).
Згодом Петро Олексійович вирішив підхалтурити (брешуть, що вони з Медведчуком гроші не поділили тоді) і створив власний «кооператив» – політичну партію «Солідарність», до якої на початку 2000-х років ніби також входив народний депутат багатьох скликань Володимир Макеєнко.
Згодом сивочолого Армавіра кинули на новий фронт – створювати «Партію Регіонів». Навіть були такі сподівання, що на IV з’їзді партії 3 березня 2001 року Петро Олексійович очолить регіоналів. Але його підступно віддерли донецькі, які «коронували» Миколу Яновича Азарова в крісло голови партії.
Тоді він почав виконувати новий план (чи завдання?) – втертися у довіру до «рук, що ніколи не крали». З того часу розпочався великий етап «бджолярства» у політичній кар’єрі колишнього «обрізаного» есдека, як жартома називали в народі членів СДПУ(о). На цьому терені акторський талант Петра Олексійовича розквіт і заграв новими яскравими фарбами.
Можливо люди старшого віку пам’ятають культовий радянський фільм «Щит і меч». Там у другій серії з’являється такий цікавий персонаж – курсант німецької розвідшколи Абвера на прізвисько «Фаза». Це був закінчений покидьок, який з ідейних міркувань перейшов до німців і погодився навчатися в школі розвідників-диверсантів. Навіть серед інших курсантів, такого ж людського сміття, як і він сам, мав лиху славу…
Одного разу головний герой фільму, радянський розвідник під іменем Йоган Вайс, вирішив викрасти списки курсантів розвідшколи й обвинуватити в цьому курсанта «Фазу», якому обачливо допоміг виписати увільнення в місто. Яке ж було здивування, коли «Фаза», скориставшись увільненням, намагався втекти за лінію фронту і перейти на радянську сторону… Його піймали, катували, але він не зізнався, де списки курсантів. Герой! Тим більше, що він дійсно не знав, де списки, бо не крав їх… Його урочисто повісили перед строєм курсантів. На шибениці «Фаза» встиг щось героїчне промовити… Йоган Вайс був приголомшений: який хлопець! Яка гарна легенда! Ніби якось незручно вийшло…
Щоразу, як Петро Олексійович полум’яно виступає за дружбу з НАТО, завжди пригадується курсант «Фаза»: який хлопець, яка легенда! Але цього великого актора інколи заносить. Він починає щиро нести якусь маячну, і ти йому в цю мить віриш, бо він сам вірить у те, що верзе.
Нещодавно Армавір поділився інтимними спогадами, як щойно вечеряв з послицею (чи правильно казати «з посолкою»?), коротше кажучи, з однією з послів Великої Сімки, і пожалівся їй, що 19 лютого 2021 року проти пана Макеєнка ніби мали запровадити санкції, внаслідок чого телеканал «Прямий» буде закритий. Після чого Петро Олексійович вирішив дошкулити своєму наступнику, для чого відкрито звернувся до нього наступним чином:
«Тож Володимире Олександровичу, завтра на РНБО ви можете запровадити санкції проти «терориста» Порошенка! Але я дуже раджу вам уважно подивитися, чим закінчив Янукович, який так намагався закрити 5 канал. Ретельно по днях прослідкуйте. Підкажу: закінчив він погано».
Сивочолий «Томас» трішки прибрехав. Справа була зовсім не така. Бідолашний, сцикливий Віктор Федорович не мав жодного стосунку до так званого замаху на закриття «5 телеканалу» в жовтні 2004 року, напередодні першого Майдану. А було зовсім навпаки.
Жив-був собі колишній підполковник КДБ СРСР Володимир Сівкович. Підполковників на світі багато, як собак нерізаних. Навіть із лав колишнього КДБ. Але оцей підполковник був непростий. І не тільки тому, що служив у ПГУ – Першому головному управлінні КДБ (закордонна розвідка), а ще й тому, що тинявся він у пошуках пригод наприкінці 80-х років в складі резидентури КДБ СРСР в Берлині, коли в Дрездені у цей же час завідував Будинком дружби СРСР-НДР майор Володимир Путін…
Не те, щоби Путін і Сівкович тримали особливу дружбу, але по службі вони перетинались. Брешуть, що Володимир Леонідович ніби по-товариськи допоміг Володимиру Володимировичу з оформленням документів перед поверненням на велику Батьківщину в 1990 році.
Слід зауважити, що Путін вміє бути вдячним, що велика рідкість у наші часи. Коли в Сівковича виникли проблеми з Кучмою, то старий ленінградський друг допоміг і провів з другим президентом України виховну роботу, пояснивши, що Сівковича – не чіпати!
Так ось, повертаємось до так званого закриття «5 телеканалу» в жовтні 2004 року. Ця малоприємна інформаційна помийка була створена у 2003 році та мала нульову інформаційну аудиторію. Дійсним прапором боротьби з кучмізмом тоді виступили журналісти телеканалу «1+1», про що всі якось підзабули. Далі було таке. 7 жовтня 2004 року власник «5 каналу» Петро Порошенко піддав різкій критиці та звинуватив у «виконанні сценарію Банкової» Володимира Сівковича, голову парламентської комісії у справі про отруєння Віктора Ющенка. Через тиждень, 18 жовтня 2004 року, в якості забезпечення позову Сівковича про захист честі та гідності були заблоковані банківські рахунки телеканалу, після чого журналісти каналу оголосили голодування. І вся країна догори дригом…
У чому ж виник конфлікт? Виявляється, Порошенко обвинуватив Сівковича в тому, що він зачитав звіт про отруєння Ющенка, який не був підготовлений комісією. Після цього Сівкович зажадав від Порошенка вибачень в ефірі «5-го каналу», стверджуючи, що це не так. Не дочекавшись публічного вибачення, Сівкович подав до суду. Одним словом, смертельна образа…
Менш відомим є інший факт: через тиждень, 25 жовтня 2004 року, після того, як Порошенко став жертвою режиму, увійшов у перші ряди борців з Кучмою, вліз в довіру до Ющенка, позов було відкликано самим позивачем. Сівкович зробив пас Порошенку, щоб той забив гол у кучмівські ворота, а сам тихенько змотав вудки й зник у невідомому напрямку.
Так Петро Олексійович майже нізвідки став одним із вождів першого майдану і посів крісло секретаря РНБО у 2005 році. Ледь не став прем’єром…
Щоб двічі не вставати зі столу, цікава обставина: у народного депутата Сівковича були два багаторічних помічники: Данило Олександрович Гетманцев та Валерій Вікторович Колюх – обидва нині народні депутати від «Слуги народу»…
Йшли роки. Восени 2013 року склалася парадоксальна ситуація, коли переобрання Віктора Федоровича на другий термін виглядало безальтернативним. І навіть випускник закладів виконання покарань Мінюсту Юрій Луценко з відчаєм констатував, що йому доведеться агітувати за Януковича на майбутніх президентських виборах. До речі, Юрію Віталійовичу, ще не пізно повернутися до цієї пропозиції…
Насувався 2014 рік. У листопаді 2013-го розпочався кволий Майдан, який ніяк не волів розгоратися. За кілька років до того нізвідки віднайшовся Сівкович і посів тихе спокійне місце заступника секретаря РНБО. Хто ж знав, що буде далі…
Згідно з художньою інтерпретацією показів Сівковича «Українською правдою», далі було таке. Як пізніше Сівкович повідомив на допиті в Генпрокуратурі, напередодні силового розгону мітингу, 29 листопада 2013 року, він близько 10-ї вечора сидів у своєму офісі разом з іншим регіоналом Андрієм Деркачем, як раптом Сівковичу зателефонував член «Батьківщини» та його давній «агент» Микола Княжицький. Той, за словами Сівковича, просив допомогти з пропуском машин озвучки для мітингу в неділю 1 грудня. Згодом з аналогічним проханням до нього звернувся один з лідерів партії «Батьківщина» Микола Мартиненко, але Сівкович сказав, що не може допомогти. Після цього Сівкович з Деркачем пішли до голови Київської міської адміністрації Попова, а потім вони попрямували до керівника столичної міліції Коряка, у кабінеті якого стежили на моніторі за розгоном мітингу.
Слід зауважити, що для всіх політиків так званого Майдану нічний розгін виявився повною несподіванкою. І тільки Петро Олексійович, як рояль у кущах, був напоготові лізти на бульдозер заради перемоги демократії. Ну, а резидент Сівкович знов змотав вудки і зник у невідомому напрямку, наче його ніколи й не існувало, розвіявся, як міраж.
Остаточно долю Майдану було вирішено 7 лютого 2014 році в Сочі. Церемонія відкриття зимових Олімпійських ігор 2014 розпочалася о 20:14 за московським часом на олімпійському стадіоні «Фішт» в присутності 44 керівників держав з усього світу. Пряму трансляцію подивились 3 мільярди телеглядачів, яким послідовно показали 43 вищих посадових осіб – гостей Олімпіади. І тільки одного президента телекамери впритул не помітили, хоч він і стрибав, і прапором державним махав. Цим невдахою був Віктор Федорович Янукович. Головний режисер вирішив, що ця жирна пика не повинна зіпсувати пам’ять про видатну подію спорту, яку будуть згадувати прийдешні покоління. Віктора Федоровича не просто стерли – 7 лютого його викреслили з історії.
Тим часом іншого «спортсмена-олімпійця» Петра Олексійовича виводили на фінішну пряму, для вирішального остаточного ривка за владу. Ну, а що було далі – ви чудово знаєте і без мене…