Проблема вибору небайдужу людину не полишає ніколи.
Бува постає вона у вікопомній красі гамлетівської патетики, коли разом з Юрієм Левітанським доводиться вибирати по собі жіночку, релігію, дорогу. Згадайте, як діставала нас ота каменюка на роздоріжжі: і коня шкода, і принцеси хочеться, і ворон не лише на сніг каркає.
Та все ж про «бути чи не бути?» ми питаємо себе не надто часто. Завше віддаємо перевагу чому-небудь на автопілоті.
Але так склалося, добродії українці, що наше новорічне застілля 2020 знову стало полем вибору. Хоча й не факт, що кожен з нас сполотнів під поглядом діючого президента-малороса у момент виголошення ним новорічних нісенітниць. Принаймні, неінфікована зеленим дещиця точно не полотніла – телевізійну іпостась хвальковитого блазня із пригніченою самооцінкою ми перестали спостерігати задовго до часів його генітальних вправ у 95-му кварталі.
Стаємо на бік критиків. Нехай і критиканів. Вже другий день нас догризають сумніви – чи може керувати країною людина, котрій однаково, під яким пам'ятником призначати побачення коханій половині? Або для якої обкладинка паспорта ховає лише літери з пропискою і місцем народження? Себто, садки вишневі коло хати, Байда, Іван Степанович Мазепа, мова, Крути, Тарас і Леся, стежка від батьківського порога, Софія, Дніпро і кручі – всенький український світ до, перепрошуємо, маршала Жукова з радником Сивохо?!
З дитячою безпосередністю цей наївний сорокадворічний чоловічок-нелох ліпить з нас манкуртів. І на тринадцять мільйонів пар засліплених цвіллю очей, в яких все ще миготять пацанячі розпальцовки щодо «сдєлать іх вмєстє», оця маячня проливається «горнім освітленням заасфальтованої вулиці»… Тьху на тебе, комунально-комфортний спокуснику.
Можливо, хоч зараз, після ницого упослідження Зе з його новорічним привітанням президента країни-агресора, на чиїх руках кров 13 тисяч співвітчизників, когось з вірян «офісного приходу» проб'є, нарешті, на здогад, що вибір з-поміж вареників і фондю – одне, а з-поміж галушок та шчєй – принципово інше?