Сьогодні українці живуть з вивченою безпомічністю, мають табу на говоріння правди, страх бути господарем та відчужені від всього рідного.
Як ми і обіцяли про Голодомор і його винуватців ми згадаємо неодноразово.
Сьогодні публікуємо сімейну історію спогадів психолога Альони Орел (Хоменко), яку вона раніше розповіла у себе на сторінці у ФБ.
За вікном нашого теплого будинку промайнув листопад. Початок зими.
Кружляє сніг, як, можливо, кружляв і в 1932 році в останні дні листопада.
Але тоді в дім Українців прийшла біда — активісти-комуністи витрушували всі харчі, забирали останні пожитки, худобу, виганяли на холодну вулицю людей цілими сім'ями.
В когось з їх жертв було 5 дітей, а в когось 10 - це все не мало для катів значення...
Довгих два роки — 1932 і 1933 — мільйони українців вмирали з Голоду.
Зокрема, в родині брата мого прадіда — Карпа — з 8 дітей померли всі, окрім однієї дівчинки, яка після смерті родини прибилася до добрих людей і ті її спасли.
Тоді першими мерли літні люди і маленькі діти, за диявольським задумом Кремля.
Бо знання в наших предків передавалися від дідів внукам.
Не оминула тоді біда і родину мого прадіда Федора…
І я запитувала у своєї бабусі, якій тоді було 6 років, чому не боролися проти цієї червоної чуми?
Вона відповідала, що боролися, але як говорили їй потім старші люди, ті хто чинив опір зникали вночі назавжди.
А ще бабуся говорила, що мало не в кожній сім'ї в селі було багато багатодітних родин, багато дітей, а чоловіків недостатньо, щоб створити селянську армію.
До того ж селяни були роз'єднані, не було єдиного центру спротиву, що в підсумку призвело до багатомільйонних жертв.
Мій прадід був ковалем, мав зріст близько 2-ох метрів, був дуже кремезним, мав дружину і на той момент двоє дітей.
Мав кузню, яку зібрав сам, а однієї ночі закопав...
Розказувала бабуся: чоловік думав, що комунізм, то ненадовго.
Мусів піти до колгоспу, щоб вижити, бо там давали похльобку…
Тієї похльобки було близько півлітри, частину їв сам, а частину віддавав родині, що голодувала.
Його жінка, моя прабабуся, говорила: ти ж великий, тобі треба їсти, щоб жити.
На що той відповідав: який сенс мені жити, якщо вас не буде…
В родині вижили всі, але ослаблений Голодомором прадід помер через рік від брюшного тифу.
Йому було лише 27 років.
Маю зауважити, що українці не були безвольними жертвами.
Голодомору передували близько 5 тисяч стихійних селянських повстань, в яких взяли участь понад мільйон учасників, але того виявилося недостатньо.
Парадоксально, але нині навіть в де-юре Незалежній державі, боротьба за життя триває.
Нашу землю, яка густо полита кров'ю народу, хочуть тепер забрати слуги народу.
Землю, яка полита кров'ю вже українських військових пустили з молотка.
Але як доводить історія, хто має землю і воду, той керує життям.
Колись, в 1919 році у наших предків більшовики, прикриваючись НЕПом і українізацією забрали все, у підсумку ми отримали Голодомор.
Саме втрата державності й землі в 1933 році призвели до мільйонних жертв, подекуди канібалізмом та, обов'язково, психологічними травмами — вивченою безпомічністю, табу на говоріння правди, страхом бути господарем та відчуженням від України і всього українського.
Не хочу нікого лякати, але ціна втрати волі й власної землі іноді аж надто велика.
Замовчана і не розкрита суспільна травма передається з роду в рід і впливає на прийдешні покоління українців.
І, як радять психологи, діліться з іншими історіями власного роду.