Зло більше не маргінальне: воно в центрі системи.
Світ — це красивий фасад. Ми ходимо по відполірованому мармуру залів влади, милуючись ліпниною законів і вітражами ідеологій. Але варто нахилитися й прикласти вухо до підлоги — і крізь камінь долинає скрегіт. Глухий, вологий звук, схожий на сміх, на який накинули хустку. Це фундамент. І він прогнив.
Ми будували суспільства, вірили в прогрес, у те, що світло розуму розвіє темряву. Виявилося, темрява просто вдягла мантію судді, взяла до рук скіпетр закону й сіла в режисерське крісло. Найжахливіші монстри не живуть у пітьмі. Вони її створюють. Вони малюють карти воєн, пишуть підручники з моралі, керують фондами й долями. А вночі, за броньованими дверима, їхнє справжнє обличчя — обличчя ненаситної дитини, що ламає ляльки, — виходить на поверхню.
Брехня не в тому, що зло існує. Брехня в тому, що воно маргінальне. Воно — у самому центрі. Воно диктує моду, контролює гроші, вирішує, що буде «новиною», а що — «теорією змови». Система не бореться з ним. Система — це його екзоскелет, його система життєзабезпечення. Поліція його охороняє, суди виправдовують, а преса полірує його образ до блиску.
Що залишається нам, тим, хто почув скрегіт? Усвідомлення — це не осяяння, це в’язниця. Тепер кожен усміхнений політик на екрані, кожен благодійник із фотографії, кожен власник замку здається носієм страшної таємниці. Довіра розлилася, мов ртуть, — її неможливо зібрати. Віра у справедливість здається наївним дитячим белькотінням.
Іноді здається, що єдина чесна позиція — це паралізуючий цинізм. Якщо коріння отруєне, яке значення мають квіти на гілках? Усі наші зусилля, голосування, суперечки, акції протесту — лише метушня на поверхні болота, яке давно поглинуло все цінне.
Світом керують із підвалу. А ми, ті, хто живе на верхніх поверхах, просто чуємо дивні звуки вночі й намагаємося голосніше ввімкнути телевізор, щоб їх заглушити. Але звуки не зникають. Вони стають частиною тиші. Вони і є нова тиша. Тиша зговірливих.