Проїхатися між двома прифронтовими містами на Донбасі – гостре щастя, бо випадкове, нечасте. 15 хвилин прекрасних краєвидів туди й 15 назад.
Ніжно-зелені, ще не випалені сонцем кольори дісталися червню від травня. Чорнозем, пшениця, акацієві, грабові липові гаї...
Фазани й зайці, відчувши слабкість людського царства, підняли повстання – ходять через дороги повільно, без поваги до автівок – мовляв, хто ви такі? Ми вас вже не боїмося!
Як тільки я приїжджаю в Бахмут, сюди прилітають дві, три, чотири ракети. Від вибухів хитає будинки, замовкає царство бджіл і джмелів, собаки та коти ховаються.
Ракети падають одна за одною, а мене немає слів, якими я міг би втішати жителів міста. Що я можу сказати?
Що це ще дрібниці, гірше буде, якщо 122 і 152 мм гаубиці наблизяться на дистанцію пострілу? Що смерть немає сенсу боятися, бо кожен, хто народився – той помре?