У різних джерелах цей фотознімок називається по-різному. Наприклад, «Командувач 53-ю армією генерал-лейтенант І. М. Манагаров доповідає представнику Ставки маршалу Радянського Союзу Г. К. Жукову і командувачу Степовим фронтом генералу армії І. С. Конєву про підготовку до форсування Дніпра, вересень 1943 р.». Зустрічається й такий підпис: «Командувач 53-ю армією генерал-лейтенант І. М. Манагаров доповідає маршалу Г. К. Жукову про хід боїв за Полтаву». Хай там як, але зрозуміло головне: знімок і справді зроблено на Полтавщині у вересні 43-го, а обидві згадувані події цілком можна сумістити, адже слідом за визволенням Полтави почалася й підготовка до операції на Дніпрі. А хто ж такий генерал Манагаров, війська якого відзначилися у боях за Полтаву?
Іван Мефодійович Манагаров народився 12 червня 1898 року в шахтарському селищі Єнакієве (нині місто в Донецькій області). Здобувши початкову освіту, уже з десяти років працював на шахті вибиральником породи, лампоносом, а затим — вальцювальником на металургійному заводі. Воював ще у Першу світову у складі 22-го армійського корпусу і був нагороджений Георгіївськими хрестами. Після тяжкого поранення демобілізований, повернувся на батьківщину, але вже 1918 року Івану Манагарову довірили командування загоном Червоної гвардії. Брав участь у боях на Південному і Південно-Західному фронтах проти військ генералів Краснова і Денікіна, у обороні Царицина. Тут став командиром 1-го Пролетарського полку, який влився в знамениту 1-шу Сталеву дивізію Дмитра Жлоби, отримавши найменування 1-й Український сталевий полк.
1923 року закінчив кавалерійську школу імені С. М. Будьонного, а в 1931-му Військово-політичну академію: був комісаром полку, командиром кавалерійської дивізії, стрілецького корпусу. А через п’ять років його чекало «спеціальне відрядження» до Китаю і Монголії. Там, у боях з японцями, набував досвіду ведення бойових дій. Тож після 1938 року командування залишило Манагарова на Далекому Сході, де він прийняв 8-му кавалерійську дивізію 1-ї Окремої Червонопрапорної армії Далекосхідного округу. Початок війни зустрів командиром 26-го стрілецького корпусу в складі Далекосхідного фронту, а вже у січні 42-го на чолі 16-го кавалерійського корпусу воював під Москвою. У грудні 1942 року—березні 1943 року був командувачем 41-ї армії Калінінського фронту, яка брала участь у Ржевсько-В’яземській операції.
До речі, під час контрнаступу у березні 1943 року 41-ша армія під командуванням І. М. Манагарова визволила 317 населених пунктів, у тому числі й колишню гетьманську столицю Батурин. Німці втратили тут убитими 3800 і пораненими близько 5000 чоловік.
Блискуче проявив себе генерал Манагаров і як командувач 53-ї армії, яка після боїв на Курській дузі та визволення Харкова визволяла й Полтаву. Саме бійці 84-ї дивізії армії Манагарова одними з перших увірвалися до міста. Тоді розвідники сержант Мухін та рядовий Коншаов й установили Прапор Перемоги на одному з будинків у центрі міста.
А далі — битва за Дніпро, у складі 2-го Українського фронту участь у Кіровоградській, Корсунь-Шевченківській, Умансько-Ботошанській, Яссько-Кишинівській, Будапештській і Празькій наступальних операціях.
Ім’я генерала Манагарова неодноразово згадується в шеститомній «Історії Великої Вітчизняної війни Радянського Союзу. 1941—1945». Зокрема, йдеться: «13 серпня війська Степового фронту прорвали зовнішній оборонний обвід, що знаходився за 8—14 кілометрів від Харкова, а під кінець 17 серпня вийшли безпосередньо до внутрішнього обводу і зав’язали бої на північній околиці міста. Особливо успішно проходив наступ військ 53-ї армії під командуванням генерал-майора І. М. Манагарова. Обходячи Харків, вони відрізали шляхи відходу Харківського угруповання ворога на південний захід... Бої на вулицях міста і в його передмістях були відзначені високою мужністю і майстерністю радянських солдатів і офіцерів усіх родів військ... Уранці 23 серпня, понівечений ворогом, весь у диму та руїнах, Харків був повністю очищений від загарбників».
Особливо яскраво його бойові якості виявилися під час оточення та знищення великого ворожого угруповання в районі Будапешта. З’єднання 53-ї армії (2-й Український фронт) під командуванням генерал-лейтенанта І. М. Манагарова в районі міста Годонін (Чехословаччина) 12 квітня 1945-го успішно форсували річку Морава. Діючи в складі ударної групи військ фронту, вели запеклі бої в районі Праценських висот.
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня 1945 року за зразкове виконання бойових завдань командування на фронті боротьби з німецько-фашистськими загарбниками і виявлені при цьому мужність і героїзм генерал-лейтенанту Манагарову Івану Мефодійовичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка» (№ 6400).
Але для 53-ї війна не закінчилася 9 травня 1945 року: армія була перекинута на Далекий Схід, де воювала до капітуляції мілітаристської Японії.
Сам Манагаров після цього командував 4-ю армією в Закавказькому військовому окрузі. 1947 року закінчив Вищі академічні курси при Вищій військовій академії імені К. Є. Ворошилова і починаючи з 1949-го впродовж чотирьох років командував військами ППО Київського військового округу. Та у вересня 1953 року генерал-полковник І. М. Манагаров за станом здоров’я змушений був вийти у відставку. Жив у Ялті, де й помер у листопаді 1981 року. Похований на Старому кладовищі.
Іван Манагаров — почесний громадянин Єнакієвого, тут на його честь встановлено меморіальний знак і названо вулицю.
Віталій СКОБЕЛЬСЬКИЙ