Туреччина, Саудівська Аравія та Пакистан підписали Мекканську угоду про спільну оборону.
7 серпня 2026 року в Мецці лідери трьох країн — президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган, спадкоємний принц Саудівської Аравії Мухаммад бін Салман і прем’єр-міністр Пакистану Шехбаз Шариф — підписали Мекканську угоду про спільну оборону (Makkah / Mecca Joint Defence Agreement).
Документ офіційно закріплює зобов’язання щодо колективної оборони: збройний напад на одну з держав розглядатиметься як напад на всі три країни.
Угода також передбачає поглиблення всіх форм оборонної співпраці — від спільних навчань та обміну розвідувальними даними до взаємодії в оборонній промисловості.
Офіційний представник Туреччини наголосив на винятково оборонному характері пакту, його відкритості для інших держав регіону та відсутності спрямованості проти будь-якої конкретної країни.
Документ не скасовує і не замінює чинних двосторонніх або багатосторонніх зобов’язань сторін, зокрема членства Туреччини в НАТО.
Угода стала логічним продовженням двосторонньої Стратегічної угоди про взаємну оборону між Саудівською Аравією та Пакистаном, підписаної у вересні 2025 року.
Тристоронні переговори тривали майже рік. Підписання відбулося на тлі різкої ескалації в регіоні після ударів США та «Ізраїлю» по Ірану 28 лютого 2026 року. Іран і його союзники, зокрема хусити в Ємені, відповіли атаками на об’єкти в Саудівській Аравії та інших державах Перської затоки, а також спробами заблокувати судноплавство в Ормузькій протоці та Червоному морі.
Символізм місця — Мекки, головної святині ісламу — посилює політичну вагу документа. Зустрічі передувала умра, яку Шехбаз Шариф здійснив у супроводі впливового начальника штабу армії Пакистану, фельдмаршала Асіма Муніра.
Кожна зі сторін привносить у союз унікальні ресурси:
Фундаментом слугують уже наявні зв’язки: Пакистан десятиліттями допомагає готувати саудівські сили; Туреччина та Пакистан співпрацюють у галузі військового кораблебудування і виробництва навчальних літаків; у 2023 році Ер-Ріяд уклав найбільший на той час контракт на придбання турецьких безпілотників.
Пакт можна розглядати як спробу сформувати регіональну архітектуру безпеки в умовах, коли традиційні гарантії, насамперед американські, сприймаються як недостатні.
Він посилює колективне стримування на користь сунітських держав, особливо вразливих до ударів іранських ракет і безпілотників, а також до дій підконтрольних Ірану збройних угруповань.
На думку військових експертів, ключовими напрямами співпраці, найімовірніше, стануть:
Водночас документ, судячи із заяв, не передбачає автоматичного реагування за зразком статті 5 Північноатлантичного договору. Йдеться про політичну солідарність і різні механізми підтримки.
Це знижує ризик негайної ескалації, але залишає простір для інтерпретацій і маневру, зокрема для збройного втручання.
Для Туреччини угода доповнює, а не замінює членство в НАТО. Анкара зберігає стратегічну автономію та диверсифікує свої партнерства.
Для Саудівської Аравії це крок до більшої опори на регіональні сили після гіркого досвіду обмеженої реакції США на попередні атаки.
Для Пакистану це можливість зміцнити стратегічну глибину, отримати доступ до фінансування й технологій, а також посилити дипломатичний вплив, зберігаючи баланс у відносинах з іншими регіональними гравцями, зокрема Іраном та ОАЕ.
Документ уже спричинив розмови про «ісламське НАТО». Проте експерти попереджають: відмінності в інтересах сторін — відносини Пакистану з Іраном, турецько-ізраїльські й турецько-єгипетські суперечності, а також конкуренція всередині Перської затоки — можуть обмежити глибину інтеграції.
Відкритість пакту для інших країн, серед яких згадували Катар і Єгипет, може як розширити союз, так і розмити його спрямованість.
Реакція Ірану та його союзників, а також Індії, для якої пакистанський ядерний чинник є особливо чутливим, стане важливим індикатором. Західні столиці, ймовірно, уважно стежитимуть за тим, чи не створює нова конструкція паралельних структур, здатних послабити чинні альянси.
Мекканська угода — важливий крок до формування автономнішої сунітської архітектури безпеки. Вона інституціоналізує вже наявні зв’язки та посилює колективне стримування в умовах нестабільності на Близькому Сході.
Успіх залежатиме не так від тексту договору, як від його практичної реалізації: спільних проєктів, регулярних консультацій, здатності сторін урегульовувати суперечності та реакції учасників угоди в разі прямого воєнного конфлікту за участю однієї з країн-підписантів.
У середньостроковій перспективі документ може стати ядром ширшої мережі співпраці між мусульманськими країнами. У короткостроковій — він є чітким сигналом: три ключові гравці мають намір самостійно зміцнювати свою безпеку, не покладаючись винятково на зовнішні гарантії.