«У перемоги багато батьків, а поразка — завжди сирота»... Осиротів наш контрнаступ, не видно жодної перемоги України.
(Текст подано мовою оригіналу зі збереженням авторської стилістики без виправлень і скорочень. Увага! Присутня ненормативна лексика).
ЗЄрмаки-подоляки кажуть: «Захід дав мало зброї, тому ось так». Гаразд (насправді ж ні, не гаразд), нехай так, а щó, до початку операції не ясно було, що зброї недостатньо?
Генерали, яких сонцесяйні яйценосні боневтіки розставили на високі пости, не могли розрахувати, скільки чого треба для успішної офензиви на конкретні позиції? Якщо зброї було мало, якщо з самого початку було відомо, що ні авіації, ні флоту не буде, не буде ефекту несподіванки (бо півроку тринділи про контрнаступ і смакували авансом мелітопольську черешню і каву у Криму) навіщо було ризикувати людьми йтехнікою?
Коли партнери прямо вказували на Єрмака й Татарова як на джерело корупції й перепону плідного співробітництва (у тому числі й у сфері озброєння). Коли західні політики й генерали радили не зациклюватися на фортеці Бахмут, а зосередитися на прориві значно важливішої ділянки фронту, то всі такі суверенні були, такі самостійні у власних рішеннях, «шо куди твоє діло».
А тут прям відмовити не могли. Дефіцит озброєння — дійсно велика проблема, яка значною мірою лежить на совісті партнерів, проте далеко не єдина причина складної ситуації на фронті, породженої у тому числі й авантюрною політикою чинної влади й нераціональним використанням наявних ресурсів.
Але якщо політика євроатлантичних структур дуже мало з нашого боку піддається корекції (особливо з такою лопатною дипломатією à la Кулеба), то сформувати нормальний, компетентний, відповідальний уряд. Уряд, який берегтиме людські й матеріальні ресурси і ставитиме стратегічну доцільність вище шкурно-рейтингової — цілком у наших силах.