Церемонія могла включати як удар рукою, так і дотик мечем — її форма змінювалася залежно від часу й місця.
Церемонія посвяти в лицарі в Середньовіччі була зовсім не такою витонченою, як ми звикли бачити в кіно.
Замість обережного торкання мечем до плечей майбутній лицар отримував від свого сюзерена нищівний удар долонею або кулаком по шиї чи щоці. Королі в ті часи були суворими воєначальниками, які билися в перших лавах, тому й ударів завдавали від душі.
Цей удар мав суто практичний сенс:
Єдиний у житті удар без права на відповідь. За лицарським кодексом, за будь-яке фізичне насильство воїн був зобов’язаний убити кривдника, але удар від сеньйора під час посвяти був єдиним, на який лицар не мав права відповісти. Так утверджувалося його абсолютне підпорядкування своєму панові.
Середньовічний «контракт». В епоху, коли договори укладали усно, болісний удар слугував гарантією того, що домовленість запам’ятають надовго.
Перевірка на міцність. Претендент мав утриматися на ногах. Якщо воїн падав від королівського ляпаса, це вважалося ганьбою.
Лише у XV столітті, коли лицарство з касти суворих вояків перетворилося на значно витонченішу аристократію, сильний удар замінили безпечним дотиком плазом меча до плечей.