Created with Sketch.

Культ смерті українців

31 січня, 13:42

Совєцькі окупанти вбивали в українські мізки меншовартість і тугу за минулим. Наслідком цієї соціальної інженерії є колективна фрустрація.

Частенько, побачивши чи прочитавши це словосполучення — згадуєш росіян. Це ж, мовляв, вони-то й вивели даний культ в абсолют, аж до трупа, який сто років лежить посеред їхньої столиці у мавзолеї.

Та от момент: взявши будь-яку релігію чи культ, завжди стикаєшся з різними «гілками». Взяти хоча б Християнство: католики, греко-католики, православні, протестанти, ще багато хто, — всі з яких моляться одному Богові, проте із різними догматами й канонами.

Так і тут — в Україні теж є Культ Смерті, культ смерті українського патріархату, якщо хочете. Скажімо, російський культ смерті базується на жертвоприношенні, як наріжному камені, то Український Культ Смерті за основу взяв оплакування.

Хлібом не годуй, а дай поплакати його адептам. Пишеш, скажімо, «внаслідок російського обстрілу загинула людина» — першим же коментарем, зазвичай, стає «вже дві».

Для чого це? — А для того, щоби поплакати й назбирати еманацій у вигляді «:'(» для свого коментаря, чим підживити власну життєву енергію.

Під будь-яким сумним текстом із чітким та логічним завершенням — обов'язково з'являться коментарі, з яких, за бажання, можна створити повнометражний сіквел. Плакати і є головної мети адептів Українського Культу Смерті...

Та доволі цікавим є його відгалуження, я б назвав його культом гіпотетичної душевної прірви. Його адепти настільки «прєісполнілісь», що просто культ смерті, будь-якого патріархату — їх не влаштовує; для них все ясно — смерть є смерть, і вони перейшли на «вищий» рівень.

Вищий рівень — це коли нічого ще невідомо достеменно, втім не для них. А що ж тоді для них? Ну, перерахую зі свіжого та наболілого:

А далі плач, коряві картинки, покликані викликати сльозу, ну, й фейкові вірші à la «Тарас Шевченко» про «а влада грабує, а бідняк плаче». Бо мільйони трупів, десятки мільйонів, а від нас приховують, як так?

Культом гіпотетичної душевної прірви його адепти затягують інших у цю душевну прірву, свій основний догмат, а звідти вороття немає. На дозвіллі, вони зазвичай влаштовують легкі корпоративи на тему смерті політичної, — це такий бал-маскарад.

Маскарад на кшталт позавчорашнього «Залужного відправили у відставку» (хто, куди, як, нáщо — відповіді годі шукати). Трошки потанцюють навколо події, позападають у транс, напʼються, а на ранок повернуться до служіння основам.

Так і живемо — ми й вони, вони та ми — в одному суспільстві, проте у паралельних світах і в режимі вічної боротьби. Вочевидь, швидко це не мине, бо треба вчити історію, напружувати мізки, коли більшість не хоче напружуватись і негативне сприйняття легше заходить, тим паче щось позитивне треба ще відшукати, а негатив, — він отут, на поверхні.

Автор – Назар Приходько, медіааналітик, політолог-міжнародник і військовий експерт

Читайте також
Час для розтину незвіданої «руzzкой» душі
Історія
Ґешефти на крові українців досягли глобальних розмахів
Опінії
Науковці з'ясували, чому деяких людей вабить естетика смерті
Життя
Керований фаталізм
Життя
Людиноненависницький індивідуалізм сягнув своєї критичної межі
Політика
Моральна девіація українського суспільства
Політика