Нам потрібен професіональний Верховний Головнокомандувач та дієвий прем'єр-міністр. Але не Верховний Асфальтоукладник і його шмигалі.
(Текст подано мовою оригіналу зі збереженням авторської стилістики без виправлень і скорочень. Увага! Присутня ненормативна лексика).
Останнім часом ми постійно чуємо, що для припинення війни нам потрібні надійні гарантії безпеки. Головною гарантією називається Північноатлантичний альянс.
Це розуміння та їм би в голови 2019 року, коли Зе! і його команда називали НАТО — «рудиментом Холодної війни». Мовляв, звідти скоро вийде Німеччина і Франція та інші.
Або ж 2021 року, коли Україна навіть не надіслала делегацію на саміт НАТО. Або ж 2022 року, коли українська делегація у Стамбулі погодилася стати нейтральною.
Тож, після 5,5 років хитання та розворотів Зе-банда нарешті стала на ґрунт української Конституції. Одна біда — треба позбутися ілюзій простих рішень і просто прочитати Статут НАТО.
Тоді стане ясно, що не тільки членство, але й запрошення до Альянсу приймається консенсусом; тобто, потрібен голос і США, і Туреччини, і Угорщини, і Соваччини, і Німеччини. Тож, скажімо чесно, найближчим часом це нереально.
Проте в чому Володимир Зеленський усе ж має рацію, уступати перспективу вступу категорично не можна. Які гарантії безпеки ми маємо отримати на цей період до членства в НАТО і чи існують вони взагалі?
Які гарантії мала Арґентина у війні проти Британії за Фолклендські острови, а В'єтнам у війні проти Китаю чи Індія проти Пакистану, або ж Хорватія проти Сербії? Єдиною гарантією безпеки є: власна Армія, ВПК і готовність суспільства битися за свою країну!
Саме це ми й повинні відстоювати:
Я все частіше чую схожі заяви Зеленського, але особисто не вірю, що таку комплексну та широкомасштабну роботу здатні організувати одіозні 5-6 менеджерів Андрія Єрмака. Нам необхідно здійснити перезавантаження керівництва України.