Або про звірку інсургентної потуги у братів-слов'ян...
Тестом на міцність родинних уз з родичами, ба, навіть першої лінії, котрі з низки причин опинилися за поребриком, є просте, як Керченська протока до мосту, запитання: «Чий Крим?».
Наша особиста фамільна розкладка на сьогодні наступна: московське двоюрідне гніздо у грудні 2013 року, плутаючи Менглі Ґірея з путіним, одним махом перерізало пуповину з «бандерівським краєм» і припинило телефонувати тричі на рік – 1 січня, 23 лютого і 8 березня; сибірське поріддя з тих же пір з нами «інсургентами» (збройні загони цивільного населення, що протистоять владі) уникає обговорювати будь-що, крім мінус 20 у якості відлиги.
Ніхто не в змозі переконати цих родичів у тому, що Боспорське царство з Пантікапеєм і Мітрідатом VI Євпатором не входило до складу Володимиро-Суздальського князівства.
Лакмусом на належність укорінених на дідівських землях земляків до власного народу ще перед весняним позаторішнім здичавінням було запитання: «Де ти був у січні-лютому 2014 року?».
Наразі, після того як розвиднилось навіть Хитрому Лисові («Ми не хочемо цього, але готові набити морду тим, хто лізе до нас без наших запрошень», ̶ це вже до «мордобою» дійшов і Леонід Макарович в ефірі телеканалу «Україна 24»), притомність краянина перевіряється очевиднішим: «Ти й досі вважаєш блазня президентом?».
Тут від результатів тесту теж сльози градом. І якщо тутешні родичі з усіх гілок не розчарували – лакмус не червоніє на зелену кислотність, хіба зрідка серед південніших братів-сестер мигне фіолетово-нейтральне! – з дружнім оточенням не все гаразд.
Десятиліттями пили разом горілку, обходячись без «ти мене поважаєш?», бо те було як би й очевидним, виявилося – з дуже некритичною, м´яко кажучи, людиною.
А повернутися до ревізії родинних і дружніх рівнів спонукало порівняння нашого постмайданного стану зі станами суспільств на теренах близького зарубіжжя – мерехтливо-айфонного у дворах післянавальненської РФ і тихо-тихановського після з´явлення бáцьки з АКМ через плече народу РБ. «Привіт, Хабаровськ!» і «Живе Бєларусь!», як все ще сподівається цинік Алєксандр Нєвзоров.
Авжеж, на північно-східного сусіду істотно потужніше вплинуло татаро-монгольське ярмо, набагато тривалішим було закріпачення російської людності в плосконі. Певно, дається взнаки й багатовікова роль імперського титулу.
І те, що Бліда Моль з 2005 року не може заспокоїтися від осягнення вселенської геополітичної катастрофи – розпаду СССР, очікуване й логічне для кадебіста зі сформованим фашистсько-терористичним світоглядом.
Але чим, окрім генетики, ви поясните оцей болісний викид великоросійського шовінізму з вуст записної лібералки Лариси Латиніної: «… я вважаю крах Російської імперії – не Радянського Союзу, а Російської імперії – катастрофою… Росії в її сучасному вигляді – 140 мільйонів чоловік – не вистачить однієї себе для розвитку. І точно так само шматкам, що відкололися від Росії, не вистачає самих себе для розвитку…».
Слід визнати, що концепт цієї просунутої особи-інтелектуалки, яка претендує на роль товмача усіх без винятку статей Вікіпедії, не містить нічого інноваційного і нічим не відрізняється від позицій Сталіна, Каменєва, Лєніна, Жириновського, того ж Недопалка в українському питанні.
За північними нашими кордонами став як укопаний край гастінца старого слов´янин з дуже своєрідною, як на першу третину третього тисячоліття, мрією про колгоспно-радгоспну державність. Чи метеликова тяглість (без обрáз, сябри) тієї дуже тимчасової і підпорядкованої державності у складі Великого князівства Литовського, чи повна відсутність наріжних зачатків мови, віри і армії, але «тихо-тихими губами» можна лише «проміння пальчиків гортать» (буде дозволено знайти восьмиберезневе відлуння у нашого Миколи Вінграновського).
Відтак, з «Живе Бєларусь!» усі ми трохи поквапилися, гонимо. Алєся ще не готова.
Тож навіть на тлі нашого національного ідіотизму з вибором бубочки отаманом їхній анамнез ще трагічніший. Адже клоун Зе з його квартальною командою – явище, пов´язане з Революцією Гідності хіба що перебільшеними очікуваннями нетерплячих громадян у негліже. Себто, біомасам хотілося зразу і всього, а дівка зайшла солі позичити.
Цю зелену недолугість через п´ять років згадуватимуть як власника пуцьки за роялем, а бацька кермує своїм бульбоутворюючим колгоспом з 1994 року, Недопалок бензоколонкою – з 31 грудня 1999. Це – три великі різниці!
З причинами, рушійними силами і наслідками пародійних революцій з невиразними елементами кольору у сусідів по колишньому концтабору розберуться фахівці, ми ж – про майбутній катарсис. Так, до нього дожити б.
Але сьогодні сльозуємо з того, що рідна кров виявилася водицею, і з острахом гадаємо – а чи можливе взагалі її очищення? Отієї траченої манкурством крові? Чи доведеться ще нам пробачати родакам чергове запаморочення? А вони готові? А ми?