Козацька Голгофа: як союзники видавали людей радянській владі після війни.
Наприкінці травня — на початку червня ми згадуємо трагедію Лієнца, яка стала символом насильницької видачі людей радянській владі після Другої світової війни. Однак подібні видачі відбувалися й у багатьох інших місцях Європи.
Масова насильницька видача козаків тривала не лише по всій Австрії, а й в інших країнах Європи, зокрема в Німеччині, Італії, Франції та Чехії, у таборах Платлінг, Дахау, Кемптен. Згодом ці події історик Микола Толстой, який проживав у Великій Британії, назвав «козацькою Голгофою».
Масова видача мешканців Козачого Стану тривала до середини червня 1945 року. До цього часу з околиць Лієнца до СРСР було депортовано понад 22,5 тисячі козаків і кавказців, зокрема щонайменше 3 тисячі старих емігрантів. Понад 4 тисячі осіб утекли до лісів і гір. З іншого берега річки Драу одразу після видачі через міст було чути постріли. Ще до завантаження у вагони чекісти масово розстрілювали захоплених ними в полон російських людей — чоловіків, жінок і дітей.
Із статті Дмитра Саввіна «Пам'ятайте Лієнц»:
«До багатомільйонного кривавого рахунку, що розпочався підлим убивством Царської родини, додалася й незмірна отрута Ялти — нескінченні насильницькі репатріації.
Усіма способами, перекручуючи положення Ялтинської угоди, лукаво й хитро використовуючи необізнаність союзників, більшовики підвели під кривавий підсумок цього рахунку своїх колишніх противників — учасників Білого руху.
Ці вороги були давніми, майже три десятиліття переслідуваними, необхідними для розправи, такими, що раніше уникнули рук надзвичайних комісій. Це були непримиренні контрреволюціонери 1917–1922 років. Білогвардійці всіх напрямів і всіх Білих армій. Тут були денікінці, мамонтовці, красновці, шкуринці, колчаківці, гетьманці, петлюрівці, махновці, кутеповці — усі, хто пройшов важкий шлях еміграції через острови смерті Принцеві, Лемнос, Кіпр. Усі вони пройшли й пронесли із собою непримиренність. Вони зазнали як гостинності, так і гіркоти перебування в чужих державах і королівствах, спеки колоніальних островів та холоду північних домініонів. Усі вони пройшли школу суворого життя на чужині й любили свою батьківщину так само сильно, як ненавиділи тихчасних поневолювачів, із якими тепер, на порозі смерті, довелося зустрітися знову — але не у відкритому бою, а беззахисними, зрадженими кричущою несправедливістю Ялти...
Необхідно зазначити, що після Лієнца у 1945 році, коли трагедія вже сталася, видачі з інших таборів і в інших країнах тривали. Через два (!) роки, у травні 1947-го, в Італії британцями в Ріміні та американцями в Пізі в таборах для колишніх радянських громадян були проведені чергові «операції», що супроводжувалися самогубствами та розстрілами.
У Ріміні під час завантаження до ешелонів батько й син Бикадорови намагалися діяти разом. Батько, рятуючи сина, кинувся з борту машини на ланцюг британських солдатів і, збивши з ніг кількох конвоїрів, утворив пролом. Син кинувся в нього, але відразу був застрелений. Батька, який перебував без свідомості, закинули до вагона.
Літня мати І. Коробка, якого видавали, зустріла сина в Італії після багатьох років пошуків під час війни й благала британців дозволити їй розділити його долю. Матір назавжди відірвали від сина...
На вокзалі в Болоньї старший російської табірної групи П. Іванов, який до кінця вірив слову британських офіцерів, зрозумів, що їх ошукали. Він відреагував рішуче й сміливо та, обравши слушний момент, закликав людей до повстання. Беззбройна маса приречених кинулася на охорону, роззброїла частину солдатів та офіцерів і вступила в останній бій за своє життя. У сутичці загинуло близько ста росіян. Сам Іванов, бачачи безвихідь становища, наклав на себе руки, розкривши вену, а потім перерізавши горло бляшанкою від консервів.
Усе це відбувалося ПІСЛЯ офіційної заяви представника британської місії, зробленої ним у квітні 1947 року у Ватикані, про те, що ніхто з Італії союзною владою виданий не буде.
Тисячі й тисячі російських людей відправляли ешелонами «на батьківщину». На кордонах союзницьких зон британську охорону змінювала радянська».
Кінець цитати.
Згідно з даними німецького історика Й. Гоффманна, лише в Австрії британська окупаційна влада видала з різних таборів близько 60 тисяч козаків-військовослужбовців і цивільних осіб. Порушивши всі міжнародні норми, знехтувавши положеннями Гаазьких конвенцій 1899 і 1907 років, Женевської конвенції 1929 року та принципами гуманності, британці прирекли на вірну смерть не лише тих козаків, яких вважали «радянськими громадянами», а й значну кількість білоемігрантів — підданих Російської імперії, які мали громадянство різних країн Європи.
Загалом близько півтора мільйона осіб, а можливо й більше, були насильно репатрійовані західними союзниками на схід, до СРСР.
Насильницька репатріація військових проводилася навіть за океаном. Один із прикладів — Форт-Дікс, штат Нью-Джерсі, США, де утримували близько 150 колишніх червоноармійців. Коли 29 червня 1945 року їх завантажували на пароплав, вони вчинили бунт. Деякі розтинали собі вени, інші вступали у смертельну боротьбу. Для придушення спротиву використовували сльозогінний газ і хімічні засоби.
Як відомо, Військова колегія Верховного Суду СРСР, згідно з повідомленням, опублікованим у газеті «Известия», «...засудила підсудних Власова, Малишкіна, Жиленкова, Трухіна, Закутного, Благовіщенського, Меандрова, Мальцева, Буняченка, Звєрєва, Корбукова і Шатова до смертної кари через повішення. Вирок виконано». До цього списку слід додати і генерала фон Паннвіца.
Портал «Біла гвардія» з нагоди 71-ї річниці писав:
«Судилище проводилося в закритому засіданні, без присутності прокурора та без участі захисників, які представляли інтереси генералів. Їх було засуджено за так звану "зраду батьківщини".
Як писав Солженіцин: "У 1941 році ці люди знали те, чого ще не знав увесь світ: що на планеті й в усій історії не було режиму більш злого, кривавого і водночас більш лукавого та винахідливого, ніж більшовицький".
Поки не будуть розсекречені всі архіви ЧК—НКВС—КДБ, ми не дізнаємося всієї правди. А раніше 2045 року цього не станеться. І до того часу архіви, які проливають світло на цю темну тему, спадкоємцям чекістів буде неважко знищити.
Двоюрідному онукові генерала Краснова — Миколі Краснову — вдалося повернутися на Захід в еміграцію та розповісти про все пережите у книзі «Незабутнє». Зокрема, ми читаємо про останнє напуття з чекістських катівень генерала Петра Миколайовича Краснова:
«Якщо виживеш, виконай мій заповіт: опиши все, що переживатимеш, що побачиш, почуєш, з ким зустрінешся. Опиши, як було. Не прикрашай поганого. Не згущуй барв. Не бреши! Пиши лише правду. Навіть якщо вона комусь різатиме очі. ГІРКА ПРАВДА ЗАВЖДИ ДОРОЖЧА ЗА СОЛОДКУ БРЕХНЮ».
І на завершення сьогоднішньої публікації — уривок зі спогадів Костянтина Кроміаді «За землю, за волю»:
«Сталін мав боятися народної помсти більше, ніж німецького наступу. Перед його очима поставали вчинені ним жахливі злочини проти невинних людей, перед ним постали мільйони його жертв. Він не лише розумів, а й знав і відчував, що народ ненавидить його настільки, наскільки людина здатна ненавидіти. Він усвідомлював, що змушений мовчати народ разом із ним гостро ненавидить і комуністичну партію з усіма її атрибутами — цю чуму ХХ століття. Адже між ним і партією, з одного боку, та народом — з іншого, стояли страшні картини утвердження комунізму в країні: десятки мільйонів розстріляних і закатованих у тюрмах та концтаборах ЧК і НКВС, поголовне винищення селянства та багато інших звірств, учинених над невинними людьми.
Він боявся, що в цей важкий і вирішальний момент над ним можуть вибухнути народний гнів і відплата. Сталін опинився в становищі вовка на псарні. І він відкинув казенну партійну фразеологію та заговорив мовою, зрозумілою й близькою народові. Звідси й виникла потреба маніпулювати іменами героїв дореволюційної росії. Саме тому комуністи дійшли до парадоксу: з одного боку — вихваляти Суворова, а з іншого — Пугачова, якого Суворов переміг і захопив як заколотника.
Від дня вторгнення німців до меж Радянського Союзу радянська пропаганда взяла на озброєння патріотичні та національні гасла, які до того вважалися архаїзмом і контрреволюцією та жорстоко переслідувалися. Однак, коли перший шок минув, партійна верхівка, щоб частково повернути втрачені позиції, вигадала гасло боротьби проти німців: "За Батьківщину — за Сталіна!". Розумно, нічого не скажеш. Поєднали непоєднуване. Само собою зрозуміло, що за Батьківщину битиметься кожен, а за її спиною влаштувався Сталін у впевненості, що вона витягне і його. І витягнула».