Коли гідність важливіша за географію: історія українця в Німеччині.
Я живу в Німеччині з 2019 року. За цей час я побачив життя з іншого боку — там, де держава і люди не вороги один одному. Де закон не для «своїх», а для всіх. Де податки не зникають у кишенях чиновників, а йдуть на дороги, школи, лікарні, транспорт. І знаєте, що найбільше вражає? Тут навіть не уявляють тієї дикої реальності, яка в Україні давно стала буденністю.
Тут, якщо ти зняв квартиру, господар не має права ввалитися у твій дім, коли йому заманеться. Це підсудна справа. У нас же «норма» — приїхати без попередження і влаштувати ревізію, бо «це моя квартира».
Тут, якщо купив машину, то впевнений у її пробігу, бо за «скрутку» можна реально сісти в тюрму. У нас ти роками збираєш гроші, купуєш авто — а там пробіг скручений утричі, і ніхто навіть не подумає перевіряти.
Тут, якщо підписав договір, то він виконується. У нас — «умови змінюються», і ти нічого не доведеш.
Тут я отримую ліки безкоштовно, бо так гарантує система. У нас же я змушений був би економити на їжі чи одязі, щоб їх купити, бо «безкоштовна медицина» існує тільки у виступах політиків, хоча я втратив своє здоров’я на військовій службі.
Тут страховка реально працює: стався випадок — тобі платять, навіть не обговорюється. У нас? Закон так написаний, що страхова компанія майже завжди «права» і знайде, як не платити, навіть якщо ти по закону правий.
Тут пенсіонери подорожують, збираються у кафе, катаються на нормальних машинах. В Україні — збирають пляшки, продають останнє на базарі, щоб вистачило на хліб. А блогери знімають «душевні відео», як вони «допомогли», хоча це не доброта — це хайп на людській біді.
І після всього цього я маю повернутися? Для чого? Щоб мої діти виросли в системі, де хабар відкриває двері швидше, ніж талант? Де зв’язки вирішують більше, ніж твоя робота? Де суддя вирішує не за законом, а за сумою у конверті? Де «своїм» можна все, а ти ніхто, якщо не в системі?
Я знаю, як воно в Україні: молодь ледве зводить кінці з кінцями, навіть працюючи на двох роботах. Еліта живе в Києві чи Одесі, катається на авто по 100 тисяч євро, розповідаючи, що «все нормально». Корупція проїла все — від армії до освіти. Судова система — інструмент для тих, хто платить. І так, люди вірять у казки з телемарафону, бо зручно вірити, ніж думати.
А тут — інший світ. Тут немає «особливих» перед законом.
Тут не важливо, хто ти — якщо порушив, відповідаєш. Тут не прийнято міряти людей за товщиною гаманця. Тут діти мають шанс отримати освіту і роботу без «дядька в міністерстві».
Любов до країни — це бажання, щоб її громадяни жили гідно. І якщо для цього треба бути далеко, але дати своїй сім’ї шанс на нормальне життя — це не зрада. Це здоровий глузд.
Тому так — я не повернуся тільки тому, що хтось хоче мене загнати назад у стійло. Я бачив, як можна жити без постійного приниження, без страху, що тебе зрадить навіть свій. І я не настільки дурний, щоб обміняти це на хаос і корупцію тільки заради чийогось «ти повинен».
А тим, хто любить розкидатися фразами «ти повинен повернутися», я нагадаю слова президента:
«Я нікаму нічєґо нє должен».
Тож не намагайтеся вішати на мене свої комплекси та вимоги. Бо я свої борги перед країною віддав давно — і вони в рази більші, ніж ваші гучні коментарі у Facebook.