Міф про «єдність братніх народів» та меншовартісність так званої «Малоросії» розвінчано ще в одному російському дослідженні. Московське видавництво «АСТ» опублікувало працю Сергія Білякова «Тень Мазепы». Автор досліджує російське сприйняття України на початку ХІХ ст., аналізує творчість Миколи Гоголя та Тараса Шевченка, а також робить екскурси в українське минуле часів Богдана Хмельницького та Івана Мазепи.
У чому ж полягав контраст між удавано схожими культурами та чим українська ідентичність вигідно вирізнялась на тлі імперської «великодержавності»?
Ми опрацювали окремі уривки цієї праці, що стосуються становища тогочасної України.
Східний кордон сучасної української держави склався у 20-роки ХХ ст., коли на карті з'явилася Українська Радянська Соціалістична Республіка (УРСР). Штрихи до цієї межі додавали вже після смерті Леніна. Повертали радянській Росії Шахти і Таганрог, «подаровані» було радянській Україні, передавали УРСР російський Путивль. Рішення про кордон брали тоді в ЦК ВКП (б) і Раднаркому СРСР, їх візував ЦВК СРСР. У грудні 1991 року ця межа стала державною. Але мало хто з росіян визнає Донецьк і Харків чужими містами. Росіяни, скоріше, погодяться перенести кордон далеко на Захід – до Тернополя і Львова, а останні міста віддати їхнім історичним «власникам» – Польщі, Австро-Угорщині.
Та хіба Волинь, Буковина і Поділля мають менше підстав називатися українськими землями, ніж Галичина? А Подніпров'я, батьківщина Тараса Шевченка та української літературної мови? Запоріжжя, прославлене в народних думах, які виспівували сліпі бандуристи ще півтора століття тому? Або Полтавщина, яка подарувала світові не тільки Гоголя, Гнідича, Боровиковського, але і Петлюру? Хіба все це не Україна?
«Ідіть від Москви на південь і ви побачите, що за Десною, ви перейшли до народу, абсолютно відмінного від нас, чистих «русів». Мова, одяг, вираз обличчя, житло, думки, повір'я – абсолютно не наші!» – зазначав у 1830 році видавець «Московського телеграфу» Микола Польовий.
Дійсно, для російських мандрівників початку XIX ст. російсько-український кордон проходив не на Волині чи Галичині, а набагато східніше, десь між «малоросійським» Глуховом і великоруським Сєвском: «Восхождение солнца мы видели в области хохлов, а захождению его кланялись в России», — писав князь Іван Михайлович Долгорукий у 1817 році.
Дві країни розділяла не лише географія, а і етнографія. Російсько-українськими етнографічними кордонами були і землі, які важко розмежувати. Жителі Сіверщини дуже довго зберігали особливості побутової культури і самоназву «севрюки». Ще в середині XIX ст. слов'янофіл Іван Аксаков впевнено писав: «Древняя Северия — не Малороссия» «Севрюки» до того ж носили бороди, що, нібито, зближувало їх з російськими селянами - східними і північно-східними сусідами.
На півночі Чернігівської губернії жили білоруси і росіяни-старовіри, причому останні різко відрізнялися не тільки своїми традиціями і одягом, а й зовнішністю: «Великолепное раскольничье население, бодрое, богатое, промышленное: всё народ крупный и рослый, но несколько угрюмый и суровый на вид». Зате південні повіти Чернігівської губернії мали типово «малоросійський» вид: білі хати, живописно розкидані між пагорбів і долин, привітно визирали «из-за зеленых садов своих».
На південний захід від Севська, Рильська, Бєлгорода поступово зникали села, забудовані дерев’яними гнилими хатами, нерідко курними, тобто, які топилися по-чорному, без труби. Замість них з'являлися слободи, забудовані чистенькими мазанками, побілені вапном зсередини і зовні. «В первом селе Черниговской губернии уже беленькие хатки, соломой крытые, с дымарями, а не серые бревенчатые избы. Костюм, язык, физиономии — совершенно всё другое. И вся эта перемена совершается на пространстве двадцати верст. В продолжение одного часа вы уже чувствуете себя как будто в другой атмосфере», - зауважував герой Тараса Шевченка.
Дорога до столиці Слобідської України – Харкова, відзначена тими ж прикметами. Російський видавець, бібліофіл і мандрівник Микола Сергійович Всеволожский у 1836 році приїхав до Білгорода. На поштовому дворі «насилу разбудил двух малороссиян», які ліниво запрягли коней і поїхали. Прекрасний російський Білгород, «наполненный церквями и монастырями», залишився позаду, починалася інша країна: «Здесь чувствуешь уже совсем иную природу: ты вступил в Малороссию! Народ не тот, черты лица другие, почва земли, местоположения, всё принимает другой вид».
Івану Аксакову перехід від Великоросії до Малоросії здавався більш плавним, поступовим. Тільки між Харковом і Полтавою почалася «настоящая Хохландия».
Інший клімат, інша природа, інше житло, інший народ. «Здесь я уже почитал себя в чужих краях», - зізнавався князь Долгорукий. У цій «чужой земле» він дякував Богові не тільки за зустріч з сестрою і зятем, але навіть зрадів російському купцю, який віз сірку з Одеси в Москву. А вже на правобережній Україні, під Новомиргородом, князь побачив селище, засноване російськими селянами з Обояни, і «с удовольствием любовался на сарафан нашего покроя, какого уже давно не видал». Наче й правда в іншу країну приїхав і знайшов там співвітчизників.
Славіст Ізмаїл Срезневський виріс в Харкові в ті роки, коли це місто було центром української культури. Навчався в Харківському університеті, де викладали не тільки росіяни і німці, а й «природные малороссияне» на кшталт професора Гулака-Артемовського, одного з основоположників сучасної української літератури. Срезневський захоплювався українською культурою, слухав кобзарів, записував народні пісні й думи, але залишався саме російською людиною. У шістнадцять років він писав матері: «Вы знаете, маменька, как я любил слушать рассказы о моей милой родине и о русских; я желал, подобно птичке полуденной, вскормленной на чуждой стороне, полететь на свою невиданную родину». Судячи з цього, навіть Харків представлявся йому вже «чуждой стороной».
На відміну від людей XIX століття, Лідії Яківні Гінзбург був доступний погляд зверху, і відмінність українського і російського світів у її описі навіть наочніше, ніж у Аксакова, Всеволожського або Долгорукого: «На воздушном пути из Украины в Россию вы видите с учебно-экскурсионной наглядностью, как кончаются белые, зеленые, сумбурные деревни, как начинаются деревни голые, деревянные, пополам разделенные дорогой».
Ці слова в гоголівські часи могли бути синонімами, а могли позначати особливі історичні області. Малоросія - це і всі землі, населені «малоросіянами» (українцями), і тільки лівобережжя Дніпра, колишня Гетьманщина (територія Полтавської та Чернігівської губерній). Україна в широкому сенсі охоплювала все населення українським народом землі від Харкова до західних рубежів Волині та Поділля. Але Україна у вузькому сенсі – це всього лише Подніпров'я.
Шевченко не сумнівався в єдності українського народу і українських земель, але навіть він, траплялося, підкреслював перевагу його рідного Подніпров'я, саме його називаючи Україною: «Бідна, малосильна Волинь і Поділля, вона охороняла своїх розпинателів (польських шляхтичів) в неприступних замках та розкішних палатах. А моя прекрасна, могутня, волелюбна Україна туго начиняла своїм вільним і ворожим трупом незліченні величезні кургани. Ворога деспота під ноги топтала і вільна, нерозтлінна вмирала...»
Волинь і Поділля, звичайно, теж українські землі, та й даремно Тарас Григорович дорікав їм у слабосиллі. Подільські левенці за часів Хмельницького були хоробрими головорізами, відбивалися від турків, татар і ляхів (поляків), ходили з військом Тимоша Хмельницького воювати в Молдавію і Валахію. Але геополітичне становище цього краю було згубним: до початку XVIII століття вона залишалася полем битви між Річчю Посполитою та Османською імперією. Розорена, знекровлена земля, яку в ті часи не змогли звільнити ні Військо Запорізьке, ні регулярна армія російського царя.
Волинь дуже довго була цитаделлю православ'я. Саме тут святе Євангеліє вперше перевели на народну мову, яку тепер називають західно-русинською або староукраїнською. На Волині розташовувалися володіння Костянтина Острозького, великого просвітителя і мецената. Острозький прихистив у себе втікача з Москви, російського першодрукаря Івана Федорова, відкрив школу, яка не поступалася кращим єзуїтським колегіумам, під його опікою і за його рахунок була створена Острозька Біблія - перша друкована Біблія православного світу.
Однак наслідки польського панування, довгих воєн «за віру», гайдамаччини відчувалися на правобережній Україні навіть через багато десятиліть після її приєднання до Росії. У 1842 році професор Погодін відзначав, що на правому березі Дніпра Малоросія має «уже другой характер»: селищ мало, «кое-где видишь грязный шинок, и только».
Українські землі простягалися і на захід від російсько-австрійського кордону. Під владою австро-угорського імператора, жили русини Галичини, Буковини і Закарпаття. Закарпатських русинів в Росії називали карпато-росами і не вважали за українців. Галичина перебувала під іноземною владою з другої воловини XIV століття, хоча всі її назви були пов'язані з Київською Руссю.
«Королівство Галичина» нагадувало про Галич, древньої столиці країни, колись славної іменами Ярослава Осмомисла і Данила Галицького. Слово «Лодомерії» надсилало до міста Володимиру (Володимира-Волинського) і до пам'яті рівноапостольного князя. Нарешті, за часів Речі Посполитої на землях Галичини розташовувалося Руське воєводство, а в Росії письменники, етнографи, історики називали цю країну Червоної Руссю.
За словами фольклориста Платона Лукашевича, Галичина вже в тридцяті роки XIX століття відрізнялася навіть більшою прихильністю до всього українського, ніж сама Малоросія. Галичани, правда, сповідували уніатство, але приїжджий етнограф з подивом помічав, що «нравы и обычаи их нисколько не разнятся от малороссийских».
Більш того, галичани навіть краще знали і охочіше співали українські народні пісні і всіляко підкреслювали свою спорідненість з українцями з Росії.
З книги Платона Лукашевича «Малороссийские и червонорусские народные думы и песни»: «Украина, Малороссия, есть для их сердца обетованная земля, куда стремятся все их помыслы и думы. С какою заботливостью галичанин расспрашивает заезжего из России гостя о судьбе своих братьев украинцев, он с радостью разделит с ним свою убогую трапезу, чтобы узнать что нового об украинских казаках».
Імператриця Катерина ліквідувала Запорізьку Січ, роздала землі російським і малоросійським поміщикам, німецьким колоністам і навіть молдаванам і сербам. Запоріжжя стало частиною великої і багатої Новоросії. Але ця ж імператриця подарувала запорожцям нову землю. Якщо Галичина, Буковина і Закарпаття були західною околицею українського світу, то окраїною південно-східній можна назвати Тамань і Кубань.
На правому березі Кубані (лівий був ще при владі войовничих черкесів - адигських племен) з'явилася нова Малоросія. Навіть місто Катеринодар, столиця Чорноморського війська, в першій половині XIX століття нагадувало велике малоросійське село, безладно забудоване звичайними українськими хатами-мазанками. Крім цих мазанок і громадських будівель в Катеринодарі побудували сорок куренів-гуртожитків для неодружених козакыв. Такі курені стояли колись на Січі.
Довгий час на Кубані існував і старовинний запорозький розподіл на курені, а не на станиці. «Черноморцы говорят малороссийским языком, хорошо сохранившимся. На столько же сохранились, под их военной кавказской оболочкой, черты малороссийской народности в нравах, обычаях, поверьях, в быту домашнем и общественном. Напев на клиросе, веснянка на улице, щедрованье под окном, жениханье на вечерницах и выбеленный угол хаты. Всё напоминает вам на этой далекой кавказской Украине гетманскую Украину», - писав Іван Диомідович Попко, один з перших істориків чорноморського козацтва.
Якщо усі великоруські землі вже багато століть жили в одній державі під владою одного російського царя, то землі українські були розділені не тільки адміністративними, але нерідко і державними кордонами. Більше століття проіснувала межа по Дніпру між «російською» і «польською» Україною.
Проте зв'язок між цими землями не переривався, а українці Лівобережжя були готові розділити історичну долю українців Київщини і Поділля. Під час повстання гайдамаків 1768 року, коли велика частина правобережної України ще була під владою Польщі, малоросійський генерал-губернатор Петро Олександрович Румянцев з тривогою писав, що не ручається за «здешних жителей», які бажають йти на допомогу повстанцям-гайдамакам, підданим польської корони.
Текст Віталій Кравченко
Далі буде.