Це про те, як у цій системі працюють подвійні стандарти.
Ми бачимо, як простих чоловіків хапають на вулицях, як людей без підготовки та медкомісії кидають на фронт, і як у той самий час діти депутатів, прокурорів, бізнесменів та «поважних людей» відпочивають у Європі, розважаються в Туреччині або сидять удома з «лікарняними довідками». Це не просто несправедливість — це зрада на рівні держави, коли громадянам показують, що їхні життя нічого не варті, а привілейовані мають імунітет від війни.
Подивімося правді у вічі. З 2022 року ми не раз бачили відео, як працівники ТЦК (колишніх військкоматів) буквально на вулицях «полюють» на чоловіків.
Київ, метро «Лісова», весна 2023 року: група у формі блокує вихід, роздає повістки всім підряд, навіть не питаючи про здоров’я чи сімейні обставини.
Львів, серпень 2023 року: біля Привокзального ринку група ТЦК разом із поліцією влаштовує «рейд», хапають чоловіків прямо з маршруток.
Одеса, березень 2024 року: патрулі ходять по пляжу й роздають повістки тим, хто вийшов із дітьми погуляти. Це не мобілізація — це сафарі.
Факти незаконних дій підтверджуються навіть судами. У Хмельницькому суд визнав незаконним затримання чоловіка, якого ТЦК затягли просто з вулиці без пояснень.
У Вінниці був випадок, коли працівники ТЦК побили чоловіка, бо той відмовився сісти в автобус.
В Івано-Франківську у 2023 році адвокат довів, що людина отримала повістку з грубими порушеннями — і справу закрили. Але скільки таких випадків не доходить до суду? Сотні. Бо більшість людей боїться судитися з системою.
Далі більше.
Відомо десятки історій, коли чоловіків відправляли на фронт без медкомісії. У липні 2023 року волонтери з Дніпра розповідали: привезли групу мобілізованих, серед яких були хворі на серцево-судинні захворювання, один із діабетом, один з інвалідністю другої групи. Усі отримали автомат і були відправлені «на доукомплектування». Тобто замість захисту здоров’я — пряма дорога в окопи. Це не мобілізація — це людожерство.
У Харківській області восени 2023 року мобілізували чоловіка, якому кілька місяців до того зробили операцію на серці. Він показував документи, лікарняні виписки, але ТЦК проігнорував усе. Чоловік помер через два тижні після відправки на фронт. Офіційно — «герой, який загинув за Батьківщину». А реально — вбили недбалістю.
І тепер подивімося на інший бік медалі. Хто реально не йде воювати? Чи бачили ви хоч одного сина депутата на фронті? Хоч одного прокурорського чи суддівського спадкоємця в окопі? Ні. Бо в них є «бронь», довідки про хвороби, можливість виїхати. Сини колишніх нардепів світилися на вечірках у Відні, у барах Варшави, у клубах Берліна. У той час як хлопців із сіл Рівненщини чи Чернігівщини забирали прямо з автобусів на Київ.
Скандал із «мобілізацією» в ТЦК Одеської області у 2023 році показав масштаби проблеми. Керівника ТЦК Євгена Борисова викрили у хабарництві: під його дахом продавали «броні», фальшиві довідки, давали можливість виїхати за кордон. За ці гроші він купував собі вілли в Іспанії. І це не вигадка, а документи та фото нерухомості. Його звільнили лише після резонансу, але скільки таких Борисових досі сидить на місцях?
А скільки було випадків, коли зупиняли автобуси й «виловлювали» чоловіків за документами, а поруч проходили ті, хто мав гроші чи «зв’язки» — і їх навіть не чіпали? У Чернівцях, у липні 2023 року, водій автобуса зафіксував, як ТЦК вибірково виводив чоловіків: простих робітників — у бус, а хлопців із «айфонами» й дорогим одягом — відпускали. Оце й є подвійні стандарти в дії.
За даними Генштабу, втрати української армії до початку 2024 року становили десятки тисяч загиблих. Але хто ці люди? Це не діти еліти. Це переважно чоловіки з сіл і маленьких міст. Це будівельники, трактористи, водії, електрики. Це ті, кого хапають у маршрутках і на базарах. І саме вони кладуть свої життя. А ті, хто мав би показувати приклад, відкуповуються.
У грудні 2023 року в ЗМІ з’явилася статистика: за два роки війни лише кілька сотень дітей депутатів та високопосадовців реально служили на фронті.
У той самий час сотні тисяч простих українців були мобілізовані. Де справедливість? Чому в парламенті сидять люди, які відправили чужих синів на війну, а своїх сховали?
Історії про втечі теж не поодинокі. 2022–2023 роки: сотні випадків, коли чоловіки виїжджали з країни за фальшивими документами. Схеми прості: хабар у ТЦК або прикордоннику — і ти вже в Румунії чи Польщі. Найгучніші історії — «човникові схеми» на Буковині, де за $5–10 тисяч чоловіків переправляли через Тису. Скільки таких було — десятки тисяч. І серед них точно не було простих селян, бо в них немає таких грошей. Це робили діти заможних родин, бізнесмени, чиновники. І знову подвійні стандарти.
Отже, ми маємо картину: простих чоловіків хапають на вулицях, вкидають у автобуси й відправляють на фронт без підготовки. Часто — без належного екіпірування, бо волонтери досі збирають каски й бронежилети. І саме ці хлопці гинуть у перші тижні. А паралельно з цим діти верхівки спокійно живуть у Європі, вчаться в університетах, публікують фото з відпочинку на морі.
Це не мобілізація. Це сегрегація. Це показує, що в Україні є два сорти громадян. Один сорт — ті, кого кидають на смерть. Другий — ті, кого війна обходить стороною. І поки система буде працювати за цими правилами, ніякої справедливості й мотивації не буде. Бо неможливо мотивувати людину захищати державу, якщо ця держава ставиться до нього як до гарматного м’яса, а до «своїх» — як до священної касти.
Мобілізація мала б бути справедливою і прозорою. Кожен громадянин мав би знати: якщо прийде час — усі рівні. І депутат, і бізнесмен, і син прокурора, і син тракториста. Але що ми бачимо? Абсолютно іншу картину. І саме це вбиває довіру. Бо люди готові воювати, але не готові бути рабами системи, яка ділить їхні життя на «цінні» й «витратні».
І саме про це треба говорити вголос. Бо замовчування породжує ще більше зради. Кожен день без справедливості — це ще один день, коли хтось із простих українців гине замість того, щоб загинув хтось, хто сидить у парламенті й підписує закони про мобілізацію.