ООН. ТЕАТР, ЩО БІЛЬШЕ НЕ ВИКЛИКАЄ ОПЛЕСКІВ
У 1919 році після Першої світової війни створили Лігу Націй. Щоб «таке ніколи не повторилось». Щоб — мир, безпека, міжнародне право, колективна відповідальність. Так говорили. Але що було насправді?
1931 — Японія захоплює Маньчжурію. Ліга нічого не робить.
1935 — Італія топче Ефіопію. Нуль реакції.
1938 — Гітлер бере Чехословаччину. Ліга шепоче.
1940 — Ліги фактично більше не існує. Лише офіційне закриття 1946 року ставить крапку.
Ліга Націй — перша світова ілюзія, що паперовою гідністю хотіла стримати кулемет. Вона програла.
Після Другої світової, у 1945-му, з’явилась Організація Об’єднаних Націй.
Та сама риторика:
✓ «більше ніколи»,
✓ мир,
✓ права людини,
✓ сила права, а не право сили.
Але нова структура була ще вужчою:
✓ 5 постійних членів Радбезу з правом вето,
✓ бюрократія з імунітетами,
✓ беззубі місії,
✓ і головне — повна паралізованість перед агресією, якщо агресор сидить за столом.
ООН — це не інструмент справедливості, а робоче місце для дипломатів. Вони ходять туди незлежно від того, скільки трупів у Маріуполі, Алеппо чи Дарфурі. Вони говорять: «Ми стурбовані» — і йдуть на ланч.
І от тепер 2025 рік. Світ на межі. Україна у вогні. росія сидить у Раді Безпеки й клацає вето, як педаль на м’ясорубці. ООН мовчить. Знову. Слово за словом, промова за промовою — імітація. Тінь. Театр. Тільки більше ніхто не аплодує.
П’ЯТЬ АКТІВ СМЕРТІ ООН
Акт 1: Делегітимація
«Нас бачать. Але в нас більше не вірять».
ООН перетворилася на рупор фіктивного порядку. Її резолюції — паперові. Її механізми — паралізовані. Її моральний авторитет — згнив.
Країни-агресори посміхаються з трибун, поки інші тримають хвилину мовчання за загиблих.
І світ починає розуміти: це вже не арбітр. Це пустий фасад.
Акт 2: Втеча легітимності
«Ми самі створимо альянси. Без вас».
Найдієвіші держави об’єднуються в паралельні формати:
✓ Ramstein Group,
✓ G7+,
✓ спільні оборонні платформи,
✓ гуманітарні коаліції поза структурою ООН.
Люди, які справді допомагають, більше не приходять на засідання. Вони діють. ООН залишається з тими, хто боїться змін, і тими, кого давно влаштовує безвідповідальність.
Акт 3: Крах фінансування
«І за що ми платимо?»
Спочатку скорочення. Потім замороження програм. Країни перестають давати гроші на бездіяльність. Миротворці йдуть, офіси зачиняються, зарплати ріжуть. Бюджет ООН всихає, як старий музей, у який перестали водити екскурсії. І вже нікого не цікавить, скільки осіб в апараті, бо сенсу від них — нуль.
Акт 4: Публічне саморуйнування
«Це вже не просто беззубість. Це сором».
росія чи інша ядерна держава вчиняє новий масштабний злочин. ООН нічого не робить. Світ бачить це в прямому ефірі. Найморальніші держави заявляють: «Ми більше не можемо бути частиною цього». Кілька країн виходять. Ще десятки бойкотують. Довіра — мертва.
Акт 5: Повне ігнорування
«Ми не закривали ООН. Ми просто більше не заходимо в цю будівлю».
В ООН і далі будуть ходити на роботу. Будуть говорити. Писати. Приймати. Але світ уже живе в інших архітектурах: реальних, нових, гнучких.
ООН залишиться як «символ епохи, що збанкрутіла».
Як Ленін у мавзолеї — тіло, яке ніхто не хоронить. Бо не знають, як сказати: «Досить».
ООН не помре гучно. Вона просто зникне, як перестають звучати слова, які ніхто не слухає.
Вона втомилась бути некорисною. А ми втомились робити вигляд, що в неї ще щось вийде.