Будь-яку корупцію подолати може виключно національна влада. Саме така національна влада може бути й діяти лише у національній державі.
В одному із «жовтих» вітчизняних видань нещодавно викульгнула максимально вульгарна з історичної точки зору стаття. Там доволі промовиста назва: «Часи вакханалії й штурмування грошей. Як корупція знищила українську державність у 1919-1922 роках».
Автори, використовуючи «модну тему боротьби з корупцією», намагаються вкрай маніпулятивно і недолуго шукати опору на свій порядок денний в минулому. Тому безапеляційно штовхають тезу, що саме корупція знищила Українську державу у першій чверті XX століття.
Звісно маніпулятори могли б піти далі... Чом би не сказати, що Українську державу в часи Козаччини теж знищила корупція, бо про неї згадується в одній зі статей Конституції гетьмана Пилипа Орлика?!
На думку маніпуляторів, які як совєцькі пропагандисти недолуго й вибірково використовують вирвані цитати мемуарів частини державних діячів того часу. Виявляється Українську державу знищила не кривава біло-більшевицька окупація, помножена ударом у спину Польщі, не неготовність політичного, а радше громадянського Проводу взяти владу і будувати державність, замість бавитися у згубні лівацькі ідеї, федералізм, дружбу із «братнім» московитським пролетаріатом, ані навіть критичний «брак націоналізму серед найширшого загалу», помножений на супер успішну інформаційну спецоперацію Москви зі збольшевізації постколоніального населення України.
До краху державності призвело не те (бо цього автори статті упритул не бачать), що Українській державі не вдалося переламати столітні наслідки московитського колоніалізму. Як, приміром, «язик» (не мова!), звичка оглядатися на Санкт-Пєтєрбурґ (або ж Москву) чи навіть фізичну перевагу окупантів у містах.
Коли панівне українське сільське море було сполосоване ворожими залогами у змосковщених містах. А відтак, українське селянство почасти було патріотичніше, ніж колоніальне і колонізоване міське населення й навіть самопроголошений Провід.
Але це селянство намагалися позбавити право на свою дідівську землю у той час, коли власність належала колонізатором-чужинцям. (Яка цікава ретроспектива для сьогодення, погодьтеся).
Коли люди, які опинилися на чолі політичного проводу Москву і далі вважали кращим союзником, ніж своїх, коли свою армію боялися, а український мілітаризм ненавидили. Тому-то Миколу Міхновського і братів Шеметів намагалися дискредитувати й відправити подальше на фронт, а Петра Болбочана знищити.
Саме відсутність рішучого національного Проводу налаштованого на боротьбу за Самостійність, Соборність, Національну Державність, панівний вплив популярних тоді як виявилося згубних для нас соціалістичних ідей, що не могли опиратися натиску нової хвилі кривавого московського імперіалізму в обличчі большевизму. Ось це і є найголовніші причинили втрати державності, ніж корупція, нечистоплотність у використанні майна і фінансів (а таке було скрізь в умовах політичного хаосу і турболентності).
Це не означає, що тоді не було корупції, але це так само не означає, що вона була головною. Зрештою, про це найкраще описано у «Причинках до історії Української Революції» Євгена Коновальця.
Саме того державця, який став найкращим прикладом лідера, який ефективно організував боротьбу за державність в будь-яких умовах. Але вітчизняне «жовте» видання й не збиралися розібратися й градувати справжні причини нашої національної катастрофи на початку XX століття, їхні справжні наміри очевидні:
Головна зовнішня причина загрози втрати державності — московська агресія, а внутрішня — втрата єдності суспільства, віри у свою правду. Вона дозволяє обезброювати ворожі інформаційно психологічні операції, приміром як такі як лєнінські декрети 100 років тому.
А крики про корупцію — це переважно добрий привід обіляти брудом політичних конкурентів, підірвати єдність суспільства, вбити віру. Й у постоколоніальних умовах так звана боротьба з корупцією переростає у нищівну війну компроматів на якій зручно гріти руки.
Переважно на згарищах держави, не кажемо вже, що проти корупції не варто боротися чи її варто толерувати. Корупціонер (яку ідею він би не сповідував, членом якої б партії не був) — найкраще знаряддя у війни проти України для ворога!
Але в наших умовах досить часто корупціонери й самопроголошені антикорупціонери як нанайські хлопчики спільно змагаються, хто швидше повалить українську державу. Їхнє завдання — підірвати єдність суспільства і віру у нашу перемогу, тим паче, що по статках, рівню доходів, і величині отриманної нерухомості, обидві здавалося б протиборчі категорії дуже близькі.
Затямте, що причиною поразки у війні завжди є сила суперника і слабкість внутрішня. Корупцію варто і потрібно поборювати, але для цього треба зберегти державу і перемогти ворога, щоби не сталася як у прислів'ї: так боролися за мир, що не залишили каменя на камені...
Якщо вже зовсім просто: ворог — московія, корупціонери й антикорупціонери можуть бути по обох боках фронту. Але якщо на фізичному фронті не буде бійців, більшість статей перетворитися в некрологи.
Тому давайте спершу відіб'ємося від московії, гуртом, а вже згодом в своїй країні шукатимемо, хто у кого вкрав і з ким не поділився, а це, як не дивно, означатиме перемогу. Значить ми відбилися і є час, право, бажання, можливості в демократичний спосіб розбиратися в усьому...