Це не мир. Це оформлення окупації в юридичній упаковці.
Про інші пункти — окремо.
Це не мирний план і не компроміс.
Це технологія легалізації окупації, оформлена мовою технократів, юристів і «європейських стандартів».
Найнебезпечніше в ньому навіть не території, а прецедент, який він створює.
1. Спільний контроль = смерть суверенітету
Пункти про:
спільну експлуатацію Запорізької АЕС;
спільні економічні зони;
міжнародний або тристоронній менеджмент означають лише одне:
Україна перестає вимагати повернення повного контролю і погоджується на управління наслідками окупації.
У міжнародному праві це принципово.
Якщо територія визнана українською:
там не може бути «спільного управління»;
там не може бути «тимчасових менеджерів»;
там не може бути «економічних компромісів».
Є лише два варіанти: повне відновлення юрисдикції або її втрата.
Усі формули «спільно», «тимчасово», «під гарантіями» —
це де-факто визнання, що держава не контролює свою територію.
І це не нюанс. Це юридичний злам.
2. Лінія фронту як норма = легалізація агресії
Формула:
«Лінія розташування військ на дату угоди є де-факто визнаною» — це вирок міжнародному праву.
Чому?
Після Другої світової війни світ тримався на одному базовому принципі: території не здобуваються силою.
Саме тому:
не визнавали анексію Кувейту;
не визнавали окупацію Балтії;
не визнавали зміну кордонів без згоди держави.
Тут же пропонується інше: стріляв → зайняв → зафіксував → отримав переговорну позицію.
Це означає: війна знову стає легітимним інструментом політики.
Не тільки для росії. Для будь-кого.
3. Референдум і «толерантність» як інструменти примусу
Референдум, який:
не про конкретний пункт,
а «за весь договір»,
в умовах війни, страху і втоми, — це не демократія, а політичний шантаж.
Формула проста: або погоджуєшся на втрати, або війна триває.
А гуманітарні пункти про:
«освітні програми з рф»;
«мовну та релігійну толерантність»
— це післявоєнні інструменти для країн, що програли.
Вони не про права людини. Вони про перепрошивку суспільства під нову реальність.
Саме так працювали:
після Дейтону;
після Югославії;
у постколоніальних конфліктах.
Спочатку фіксується поразка,
потім — пояснюється, чому це «нормально і цивілізовано».
Що це означає для міжнародного права
Цей план небезпечний не тому, що він «поганий для України»,
а тому що він:
легалізує окупацію через технічні формули;
руйнує принцип недоторканності кордонів;
повертає світ у логіку сфер впливу;
перетворює міжнародні гарантії на менеджмент ризиків;
дає сигнал: силу можна узаконити, якщо вистачить терпіння.
Після цього: Тайвань, Балкани, Кавказ, Близький Схід стають відкритими кейсами.
Отже
Спільний контроль — це не компроміс, а визнання втрати суверенітету.
Фіксація лінії фронту — це легалізація агресії.
Референдуми і «толерантність» — інструменти прийняття поразки.
Це не мир.
Це оформлення окупації в юридичній упаковці.
«Редакція «Останнього Бастіону» може не поділяти позицію авторів. Відповідальність за матеріали в розділі «Опінії» несуть самі автори.»