Геополітична кастрація України: історія добровільного роззброєння.
Коли в січні 1992 року аналітики Пентагону завершили калькуляцію стратегічного спадку СРСР, Вашингтон охопила паніка, викликана не страхом перед ядерним ударом Києва, а секретною доповіддю технічних експертів. Українські інженери з дніпропетровського «Південмашу» у короткий час могли повністю зламати московську систему блокування «Сигнал», перепрошити польотні завдання міжконтинентальних ракет СС-24 і встановити суверенний оперативний контроль над третім за потужністю арсеналом планети.
Ця загроза перетворила міжнародну політику на погано написану п'єсу.
Світ раптово опинився в геополітичному вакуумі. Офіційний Вашингтон побачив в Україні не суверенну державу, а гігантську суміш плутонію-239 та злиднів, яка вимагала визнання кордонів в обмін на невтручання у світовий порядок.
Отже, поширена теза про те, що Україна не мала «кнопки», а тому зброя була марною, — це міф для полегшення совісті безперервно занепокоєної світової спільноти. Та заспокоєння українців. Так, коди запуску зберігалися в центрах управління на території рф.
Але ядерна боєголовка — це інженерний об'єкт. Харківське науково-виробниче об'єднання «Хартрон» створювало системи керування для радянських ракет. Українські фахівці мали повну технічну документацію.
Перепрограмувати польотні завдання, замінити блоки блокування — це було питанням місяців, може, року. Проблема полягала не в технічній неможливості.
Проблема була в політичній волі та повній економічній руйнації.
З цього переляку державний секретар США Воррен Крістофер прилітав до Києва з виразом обличчя людини, змушеної торгуватися на стихійному ринку за річ, яка може вибухнути в будь-який момент. Американська дипломатична стратегія зводилася до примітивного біхевіоризму. Якщо у нової республіки є ракети, але немає грошей на закупівлю зерна, зброю слід передати Москві, у якої грошей теж немає, але є звичний для Заходу ядерний інтерфейс.
Це була логіка палеоліту.
А українська номенклатурна еліта, вихована на нескінченних апаратних засіданнях, виявилася абсолютно не готовою до гри на глобальній шахівниці. Вони поводилися з грацією істот, витягнутих із темної глибоководної западини на яскраве сонце.
Травень 1992 року приніс підписання Лісабонського протоколу. Документ став пам'ятником бюрократичного абсурду, оскільки юридично прирівняв Україну до ядерних держав-наступниць, але фактично зобов'язав її позбутися цього статусу в найкоротші терміни. Західні дипломати полегшено зітхнули у своїх кондиційованих кабінетах. Українська Верховна Рада ратифікувала цей протокол з умовами (гарантії безпеки, компенсація). Тим часом у Харкові та Дніпрі інженери підраховували вартість утилізації рідкого ракетного палива — гептилу, цієї ультратоксичної речовини, яка пропалювала захисні костюми швидше, ніж чиновники встигали погоджувати гранти на екологічну безпеку.
Потім настав вересень 1993 року. Массандра. Спекотне кримське повітря, тривалі обіди та повна асиметрія дипломатичних позицій. російський президент Борис Єльцин, маніпулюючи заборгованістю за енергоносії, фактично, якщо не буквально, запропонував Києву обміняти частку Чорноморського флоту та ядерні боєголовки на право не замерзнути взимку.
російська делегація діяла за лекалами класичного колоніального тиску.
Леонід Кравчук підписав протокол, який викликав шквал обурення у Верховній Раді й змусив українську сторону вигадувати складні лінгвістичні конструкції для дезавуювання власних поступок. Дипломатія перетворилася на сеанс колективного гіпнозу, де об'єктом маніпуляцій виступала обороноздатність нації.
Після цього США мусили втрутитися в переговори.
І зробили це у своєму традиційному стилі.
Білий дім діяв через фінансовий інструментарій, відомий як програма Нанна—Лугара. Обіцяні мільйони доларів на роззброєння насправді майже не потрапляли до українського бюджету. Вони конвертувалися в оплату послуг американських корпорацій, які доставляли в українські гарнізони специфічне обладнання.
У Прилуках та Узині гігантські гідравлічні гільйотини планомірно шматували крила стратегічних бомбардувальників Ту-160 та Ту-95МС. Колишні радянські пілоти, які віддали цим машинам життя, стояли на злітних смугах і ковтали сльози, поки іноземні інспектори фіксували хронометраж руйнування у своїх записниках.
Цей процес не мав нічого спільного з раціональним роззброєнням. Це був акт геополітичної кастрації, продиктований виключно егоїзмом великих держав. Україна платила за свій вхід у світову спільноту ліквідацією унікальних технологічних комплексів.
Кожна знищена шахтна пускова установка в Первомайську супроводжувалася урочистими промовами про настання нової ери миру.
Водночас ніхто на Заході не поспішав відкривати свої ринки для української металургії чи машинобудування. Торгівля суверенітетом відбувалася за курсом, який встановлював покупець, що володів монополією на визнання легітимності нових кордонів.
До того ж український уряд опинився між молотом американських ультиматумів та кувалдою внутрішньої гіперінфляції, яка в ті роки вимірювалася тисячами відсотків. Купоно-карбованці знецінювалися швидше, ніж висихали чорнила на нових постановах уряду. Утримувати тактичну та стратегічну зброю без технічної підтримки заводів-виробників, розташованих у росії, ставало неможливо. Москва свідомо припинила постачання регламентних матеріалів, шантажуючи Київ неминучістю внутрішнього самовільного розпаду плутонієвих зарядів. Відмова від зброї була продиктована не стільки ідеалістичним пацифізмом, скільки панічним жахом перед новим екологічним колапсом, подібним до Чорнобильського.
П'ятого грудня 1994 року в Будапешті відбулося підписання документа, який назавжди закрив питання українського ядерного статусу. Меморандум став шедевром дипломатичної двозначності. російська, американська та британська сторони надали Україні не «гарантії», а «запевнення» — різниця між англійськими термінами guarantees та assurances виявилася завширшки в прірву, куди згодом упала вся система європейської безпеки.
Запевнення — це кулуарне поплескування по плечу, обіцянка не бити самому і висловити стурбованість, якщо б'є хтось інший. Гарантії — це залізобетонний юридичний механізм, який передбачає вступ у війну. Українські переговорники, здається, щиро вважали підписи світових лідерів надійнішим захистом, ніж сотні боєголовок на міжконтинентальних носіях.
Стівен Пайфер (колишній директор управління України, росії та Євразії в Раді національної безпеки США та колишній посол США в Україні) прямо пише: українці прийняли слабші assurances, бо не очікували повномасштабної війни, а гарантії навряд чи пройшли б через Сенат США.
Третій ядерний арсенал світу було обміняно на аркуш паперу, юридична сила якого дорівнювала серветці з ресторану...
Останній ешелон із ядерними матеріалами перетнув східний кордон у червні 1996 року. Поїзди йшли вночі, без зайвого розголосу, перевозячи речовини, що коштували трильйон доларів і десятиліття праці мільйонів людей.
Республіка залишилася сам на сам із порожніми підземними бункерами, глибокими шахтами та декількома сотнями мільйонів доларів компенсації, значна частина якої швидко розчинилася в тіньових схемах. Міжнародна спільнота зафіксувала безпрецедентний випадок добровільної відмови від статусу наддержави в обмін на право бути присутньою на протокольних фотографіях у Женеві чи Нью-Йорку...
Роззброєння завершилося повною ліквідацією інфраструктури. Шахти підірвали, бомбардувальники порізали, а геополітична пустота залишилася чекати.