Полтавщиною котяться хвилі президентського валу – наші терени відвідують важковаговики перегонів, додаючи упевненості собі і людям, когось розчаровуючи, комусь підтверджуючи невиліковний діагноз. Прибиває до нашого берега й тріски від чиїхось ще не остаточно розбитих корит. Штаби кандидатів мало не щотижня влаштовують розглядини рабів-добровольців «на галери». Нещодавно край своєю присутністю ощасливив пан Тарута, тоді ще не перемножений на довший за себе мінус.
Якихось особливих зауваг до червоного директора у рожевому піджаку від «Форбс» немає. Чоловік як чоловік – ніякий нардеп, скоробагатько з розвиненим у 90-і хватальним рефлексом. Наразі у пана Сергія та харизма, яка дозволяла кермувати постстрєлковською Донеччиною, зникла начисто. Все чіткіше на образі самопроголошеного «політика нової хвилі» проявляються риси приблуди із совкових часів. Коли «основному» доводиться щось виголошувати, виникають побоювання, що засне не лише аудиторія, а й сам оратор.
Воно то так, адже й лужені горла одіозних «гучномовців» Ляшка чи Киви жодним чином не належать до ознак, які мали б вивершити цих популістів з-посеред інших.
Віддамо принагідно належне КоЗелу – цей топ-блазень просто мовчить, ніби заціпило, певно усвідомлюючи свою абсолютну неготовність до розмов у колі людей зі здоровим глуздом. У ЗеК'а інша стратегія: звично дивувати плебс дурнею навперемін з генітальним чи клінічним підтекстом. Ось вам, панове, «десять відсотків за стукацтво», «чотири тисячі баксів учительству щомісяця», «зашібісь» з «кабздєц'ом» укупі. «Хавають», перепрошуємо.
Екс-кандидат Сергій Тарута, як, до речі, й переважна більшість інших, нагадує відому героїню математичної притчі: жабу, яка стрибає щоразу на відстань половини дровиняки. Бідолаха ніколи не подолає усю її довжину. Завжди залишиться ще половина… Ось скакнув Сергій Олексійович, але попереду знову половина… «Батьківщини»? Чи ‒ Батьківщини?
Є сенс у такому скаканні? І Тарутині, і аргументи його колег простим смертним ніколи не осилити – там вища топологія. Скажімо, спробував пан «основатель» показати полтавцям, як він припинить збройний конфлікт на Донбасі.
Слідкуйте за логікою стратега, якщо зможете.
Спершу миротворець нажахав фейком, позиченим у Скабеєвої («щогодини в Україні гине один воїн, або отримує поранення»), затим витис з аудиторії сльозу інформацією про своє помешкання з пробитим дахом за півтора кілометра від блокпоста під Новоазовськом. Так, побутовий героїзм пана Тарути заслуговує на повагу. Але захват вже прихильного до героя полтавського електорату звів нанівець «план», дослівно скалькований з прожектів п'ятої колони. Цитуємо: «Немає силового рішення. Воєнного сценарію немає! Шлях є тільки один — дипломатичний. Дипломатією потрібно займатись щодня, з ранку до вечора. Якщо немає двостороннього спілкування, то неможливо досягнути миру».
З ким спілкуватися, миротворець не уточнює.
Тому склалося враження, що, не дивлячись на розташування хати Тарути за півтора кілометри від блокпосту, сам Сергій Олексійович розташований від лінії фронту набагато далі. Не завжди й утямиш – з якого боку.
Вадим Демиденко