Європа звикла до того, що кризи приходять ззовні. Але найнебезпечніші — народжуються всередині.
І коли сьогодні міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський каже в парламенті, що президент країни готує «психологічний і політичний ґрунт для виходу з ЄС», — це не шоу для внутрішнього вжитку. Це тріщина в архітектурі, на якій тримаються наші тилові комунікації. І тріщина ця йде просто під ногами України.
Ми роками чули: «Польща — наш головний союзник», «Польща — наш адвокат у Європі», «Польща — наш міст у ЄС». Але союзники — не ікони. Союзники — це держави, які діють виключно в межах власного інтересу. І коли Варшава починає фліртувати з Polexit у той момент, коли Україна веде війну на виживання, це говорить одне: ніхто ніколи не покладе інтереси України вище своїх.
Польська євроскептична риторика — не нова. Її десять років вирощували праві партії, які будували для виборця паралельний всесвіт: «Брюссель — загроза», «ЄС — диктатура», «множинні цінності — атака на польську ідентичність». Це не випадкові фрази, це багаторічні вкладення у політичну свідомість виборця. Та сама методика, яка свого часу привела Британію до самознищення.
І тепер маємо те, що маємо: президент Польщі відмовляється підтримати зелену політику ЄС, відкидає ідею глибшої інтеграції, говорить про «загрози суверенітету», а Сікорський — той самий, який чудово знає, як починаються геополітичні катастрофи — каже: «Так починається Polexit».
Це не спекуляція. Це діагноз.
І в цій історії найменш важливо, чи хоче Польща реально виходити з ЄС. Бо навіть флірт із таким сценарієм уже розхитує фундамент всієї східноєвропейської безпеки.
Україна зависає між двома реальностями.
Перша — романтична: Польща тримає наш тил, захищає нас у ЄС, відкриває двері нашим людям, нашим товарам, нашій політиці.
Друга — реальна: Польща діє тільки як Польща. І коли внутрішньополітичний інстинкт каже їй: «Створюй конфлікт із Брюсселем», вона створить — навіть якщо це удар по Україні.
Перший рівень: політичний.
Польща була нашим найгучнішим голосом у ЄС. Не романтичним — прагматичним. Без польського «яструба» Євросоюз стає тією самою Європою, проти якої ми завжди боролися: млявою, зручною, стерильною і завжди готовою знову «порозумітися з росією після війни».
Якщо Польща випадає з ЄС, за столом залишається компанія, де Україна звучатиме тихіше, слабше, менш переконливо.
Другий рівень: економічний.
Польща — наш сухопутний дихальний клапан у Європу. 90% автомобільного експорту, більшість залізничного — усе проходить через польську територію.
Polexit = подвійний кордон. Польсько-німецький кордон стає зовнішнім кордоном ЄС. Українське зерно, метал, деревина, хімія, продукція переробки, машини — усе стає дорожчим, повільнішим, менш конкурентним. Кожен день простою — удар по економіці, яка й так тримається на стресі.
Люди? Мільйони українців, які сьогодні перебувають у Польщі під захистом європейського законодавства, завтра залежать від настрою одного польського парламенту. Директор департаменту змінюється — статуси змінюються. Це — холодний факт.
Третій рівень: безпековий.
Польща поза ЄС — це Польща без європейського «страхового полісу». Економічно слабша. Політично самотніша. Вразливіша до російської дезінформації, до примітивного популізму, до внутрішніх криз. А де є вразливість — туди заходить росія.
Польща стає не сильним тилом, а нервовим тилом. А нервовий тил — це поганий тил для України.
І найцинічніше — ми можемо опинитися між двох млинів.
Брюссель чекатиме від нас дистанції від Польщі.
Польща чекатиме лояльності до Варшави «як до найважливішого союзника».
А ми в цей момент будемо проходити власні переговори про вступ до ЄС. І весь цей театр — без нашої участі. Без нашого слова. Без нашого права голосу. Бо так влаштований світ: коли сильні сваряться, слабким кажуть «не втручатися».
Але головне питання — навіть не в Польщі. Головне питання: що це означає для України?
Означає дуже конкретне: що Україна має зупинити власну залежність від будь-якого одного союзника — навіть найближчого.
Що ми маємо розбудовувати прямі стратегічні лінії з Берліном, Парижем, Гаагою, Римом — не через посередників.
Що ми маємо диверсифікувати логістику: Словаччина, Румунія, порти, внутрішні коридори.
Що ми маємо ставати суб’єктом у Європі, а не просителем чи молодшим партнером Варшави.
Polexit може не статися. Але сам факт того, що слово «вихід» звучить з вуст польського МЗС, — холодний душ. Це нагадування, що Європа, в яку ми так прагнемо, не є нейромережевою утопією з ідеальних цінностей. Це система, яка тріщить, свариться, поглинає сама себе, будує й руйнує союзи.
І якщо ми хочемо в ній не загубитися, не стати жертвою чужих сварок, не бути об’єктом — ми повинні грати жорстко. Як Польща. Як Британія колись. Як Німеччина завжди.
І ніхто, окрім нас самих, не утримає Україну в системі координат, де наші інтереси важать не менше, ніж інтереси сусідів.
Polexit — це не тільки польська криза. Це тест на дорослість України. І вперше за довгий час ми бачимо, що світу не більше потрібна наша європейська інтеграція, ніж ми самі.
І від того, як ми відреагуємо на цей розлом, залежить, чи будемо ми суб’єктом у новій Європі — чи черговою країною, яка мовчки підлаштовується під чуже марево «суверенітету».
«Редакція «Останнього Бастіону» може не поділяти позицію авторів. Відповідальність за матеріали в розділі «Опінії» несуть самі автори.»