Чому до влади приходять найгірші: філософія політичної деградації.
«Політики завжди були нерозумними — це не новина. Інакше навіщо їм ставати політиками? Вони могли б бути поетами, містиками, художниками, музикантами, танцівниками. Але якщо людина не може стати ніким, якщо в неї немає ні талантів, ні розуму, тоді залишається остання можливість — вона стає політиком, адже в політиці нерозумність є цінною якістю. Чим ви нерозумніші, тим більше у вас шансів досягти вершини — бо для цього потрібні зарозумілість і насильство. Щоб піднятися на вершину, потрібні нечутливість, ненависть, заздрість, амбіції. І ще потрібна повна нерозсудливість. Інакше кого зацікавить просто просування службовими сходами?
Життя може дати вам значно більше.
Просто сидячи під деревом і граючи на своїй флейті, можна отримати значно більше задоволення, ніж ставши президентом країни. Просто закохавшись у жінку чи чоловіка, відчуваєш набагато більше щастя, ніж володіючи всіма багатствами світу і тією владою, яку вони можуть дати.
Коли Олександр Македонський прийшов до Індії й завоював прикордонні провінції, його здивувало, що люди там були дуже задоволені й щасливі. Він не міг повірити власним очам. Усюди панував порядок, і водночас здавалося, що не було жодного примусу. Олександр запитав у переможеного ним царя… Насправді цар був переможений тому, що ніколи не готувався до війни. Уся його енергія була присвячена миру. Це була прекрасна країна: люди були щасливі, співали, танцювали й дякували Богові. Вони навіть не думали, що хтось може їх завойовувати. Навіщо? По суті, Олександрові Македонському не було чинено жодного опору. Люди були зовсім не готові — їх дивувала сама ідея, що хтось може вирушити в далекий похід, аби завоювати весь світ. Вони запитували: «Навіщо?»
І сам Олександр був здивований, бачачи цей спокій, задоволення й радість. Навіть після поразки нічого не змінилося — ніби нічого й не сталося. Люди поводилися так само, як і раніше.
Він запитав у царя:
— Як тобі вдалося цього досягти? Я не бачу ні поліції, ні війська, ні державних інституцій. А люди живуть із такою любов’ю та в такому братерстві. Як ти це зробив?
Цар відповів:
— Це не моя заслуга. Мій прем’єр-міністр — містик. Це його робота.
— Де ж твій прем’єр-міністр? — запитав Олександр. — Я хотів би зустрітися з ним, поговорити, чогось у нього навчитися. Я хочу, щоб у моїй країні також був такий порядок і внутрішня дисципліна. Я закохався в цю гармонію, що панує тут. Хоча ви й переможені, я не бачу смутку… ніби я не такий уже й важливий.
Цар відповів:
— Тепер прем’єр-міністр став санньясином і пішов у гори. Можливо, знайти його буде важко.
Але Олександр наполягав, і послали гінців. Та вони повернулися й сказали:
— Той старець передав, що не хоче зустрічатися ні з яким Олександром, ні з жодним великим царем чи завойовником, бо сама ідея підкорення інших людей є дуже нерозумною.
«Мене не цікавить ця зустріч. Передайте йому, що він не здається мені гідним навіть моїх порад».
Увесь «розум» політика — це не що інше, як амбіції. А амбіції є насильницькими й кровожерливими. Саме амбіції перетворили всю Землю на пекло»