Полтавщина – дивної краси куточок України, історія якого сягає глибини тисячоліть. Її небезпідставно вважають духовною столицею України. Цей чудовий край дав Україні багатьох відомих мужніх захисників, невтомних трударів, геніальних учених, талановитих митців і письменників, громадських діячів і соратників. Ми пишаємося тим, що наша земля дарувала Україні Марусю Чурай, Самійла Величка, Григорія Сковороду, Івана Котляревського, Миколу Лисенка, Михайла Драгоманова, Миколу Гоголя, Панаса Мирного, Миколу Міхновського, Симона Петлюру, Кирила Осьмака, братів Майбородів, Олеся Гончара, Олександра Білаша, Раїсу Кириченко, Бориса Олійника та ще багато славетних на весь світ імен. Полтавщина – літературно – духовна колиска України, що дарувала світові Великого Патріота Василя Симоненка. «Любов к отчизні де героїть, Там вража сила не устоїть, Там грудь сильніша од гармат…» Ці слова Івана Котляревського глибоко запали в душу Великого Поета.
Симоненко Василь Андрійович народився 8 січня 1935 р. в с. Біївці Лубенського району Полтавської області. Дев’ять кілометрів пішої ходи щодня до Тарандинцівської школи не завадили йому закінчити її із золотою медаллю в 1952 році і поступити на факультет журналістики Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка. З 1957 року працює в м. Черкаси літературним працівником газети «Черкаська правда». В подальшому працював завідуючим відділом газети «Молода Черкащина» і з 1963 року власним кореспондентом «Робітничої газети». Прозаїк, поет, критик. Його можна сміливо назвати Витязем молодої української поезії. Олесю Гончареві належать ось ці слова про Симоненка: «Полтавець родом, він закінчив свій короткий життєвий шлях у Черкасах, в Шевченковому краю. 8 січня 1938 – 14 грудня 1963…».
Великий Полтавець Василь Симоненко – Прометей українського духу і віри. Йому давала натхнення полтавська земля. Його короткий подих (двадцять вісім літ дарував йому Бог земного життя) сповите синівської любові до краю, що спородив, до його народу, що дав крила і мудрість.
Він спалахнув зорею і згас, гнаний імперською радянською владою. Його переслідували й залякували й перетинали творчі шляхи. Та не згас його Талант.
Ми живемо на землі, завдяки якій створюються всі блага, адже земля наша годувальниця, земля – матінка. Любов до рідної землі В. Симоненко виражає в поезії:
Земле рідна! Мозок мій
світліє,
І душа ніжнішою стає,
Як твої сподіванки і мрії
У життя вливаються моє.
Я живу тобою і для тебе,
Вийшов з тебе, в тебе перейду,
Під твоїм високочолим небом
Гартував я душу молоду,
Хто тебе любов’ю обікраде,
Хто твої турботи обмине,
Хай того земне тяжіння зрадить
І з прокляттям безвість проковтне!
Яка ж гордість з’являється у нас за нашого поета, коли лине пісня «Виростеш ти сину», де звертається ненька до рідної дитини: «Можна все на світі вибирати, сину, вибирати не можна тільки Батьківщину.»
Якось будучи в знайомій школі я випадково був свідком коли зайшла в учительську вчителька української літератури вся збентежена і говорить: «Який прекрасний поет В. Симоненко. В одинадцятому класі хлопці, які не хочуть вчити програмні вірші напам’ять, всі вивчили вірш «Виростеш ти сину» і всі його хотіли розповісти біля дошки і тоді я запропонувала, щоб весь клас хором прочитав цей вірш. То одинадцятикласники дуже несподівано для мене всі встали, і декламували вірш. Декламували, і було видно в їхніх очах, що кожне слово вірша проходило через їхню душу» Слухав розповідь вчительки і подумав, що В. Симоненко може говорити з молодим поколінням через десятки років після своєї смерті.
Сьогодні у нашій незалежній Україні в якій ще національна ідея законодавчо не унормована творчість Василя Симоненка може стати підвалиною цієї важливої стратегічної мети.
На Полтавщині живе світла пам'ять про Василя Симоненка. В селі збереглась батьківська хата, в якій він народився. Там зараз створено музей. В школі, де він навчався, теж працює музей. Школа свято береже славне ім’я свого земляка. Екскурсоводами музею часто виступають його однокласники і вірні друзі.
Василь Симоненко один з найталановитіших виразників дум і прагнень рідного народу, своєї доби, він і словом і життям своїм створив, у поту жнив загальнолюдські духовні здобутки й ідеями, збагатив і скарбницю світової гуманістичної культури. Він був одним із бунтарів проти радянської тоталітарної системи. З цього бунту і почалося «шістдесятництво». Він не просто любив Україну, а й закликав до боротьби проти тоталітарного режиму, до боротьби за незалежну Україну. Його зброєю було Слово.
В Симоненко був великим патріотом України. Пристрасно і життєствердно лукають рядки його поезії:
Древній, обікрадений народе!
Над тобою прошумів розбій
Та коли не вкрали твою вроду,
Не висушили дужий мозок твій.
Україна сьогодні спрагла на цілющу відплату зрадникам, брехунам і малоросам. Важливою зброєю письменника, поета в період тоталітаризму було слово. І користувався цією зброєю В. Симоненко дуже сміло. З якою гордістю він заявляє про свою родову.
Вельможі пихаті і горді
Плетуть
родоводів в’язь:
В
одного -прапрадід став лордом,
В іншого -прадід князь.
Баньки уп’явши в минуле,
Гордо
ця знать рече:
-
Про нас хрестоносці чули...
- В
нас Рюрика кров тече...
- Мій предок вогнем і залізом
Титул
собі добув...
- А мій тисяч сорок зарізав,
За
це і в пошані був...
Нічого собі родоводи!
Та киньте свій ґвалт і крик:
Я із древнішого роду,
Бо я - полтавський мужик.
Ви скорчите кисло пику,
Коли
повідомлю вас,
Що
предок мій споконвіку
Хліб сіяв і
свині пас.
Щоб жерли ви булки й сало,
Віками
пер соху-плуг.
Хіба
ж для історії мало
Оцих видатних заслуг?!
Я вами гордую, панове,
Бо
я - знатніший од вас.
Звиняйте
за грубе слово -
Я
з вами свиней не пас!
Це сьогодні з нами говорить В. Симоненко: «Нехай мовчать америки й росії, коли я з Україною говорю!» Його слова проникнуті думкою, що любу ситуацію в державі Україна має вирішувати сама без втручання із – зовні.
Не шукаю до тебе
ні стежки, ні броду —
ти у грудях моїх,
у чолі і в руках.
Упаду я зорею,
мій вічний народе,
на трагічний і довгий
Чумацький твій шлях.
Читав вірші В. Симоненка і думав, адже те, про що говорять уста, залежить від стану серця. Україна була у В. Симоненка у серці.
В. Симоненко рано збагнув своє призначення, не боявся його і ніби аж накликав свою долю:
Я хочу бути несамовитим,
Я хочу в полум’ї згоріть,
Щоб не жаліти за прожитим,
Димком на світі не чадіть.
У добу оновлення він повертається до нас, мов той весняний грім…
Немає
смерті. І не ждіть - не буде.
Хто хоче жить, ніколи не помре.
Я тут один, мову чужому краї,
Ніхто мене, як друг, не привіта.
Постійно туга щире серце крає
І самота постійно огорта.
Ні, не вмерла Україна!
Вірші В. Симоненка й досі ще йдуть до нас, доповнюючи й увиразнюючи громадянський, особистісний, художній феномен їх автора. З глибини народного життя вийшла поезія Василя Симоненка… Вітер часу не остудив Симоненкових поезій, вогнем душі жаріють вони й сьогодні. Пророче сьогодні звучать слова поета – патріота:
Вкраїнонько! Гуде твоє
багаття,
Убогість корчиться і дотліває в нім.
Кричиш ти мені в мозок, мов прокляття
І зайдам, і запроданцям твоїм.
Але ж незмінною, наскрізною луною продзвеніла, не розтанувши, неминуща, найвища любов – до рідного краю, його тернової долі:
Коли мечами злоба небо крає
I крушить твою вроду вiкову,
Я тодi з твоïм iм'ям вмираю
I в твоєму iменi живу!
Помер у 28, щоб воскресати у віршах, в «окрайцях думок», які живлять нас духовним хлібом (недарма ж і слово «окраєць» асоціативно пов’язане з хлібом), вірою в не марність ідейного, емоційного, інтелектуального самоспалення в ім’я торжества правди:
Та
краще в тридцять повністю згоріти,
Ніж до півсотні помаленьку тліть.
Шановний Великий Полтавцю, Прометею всієї України! Ти прожив коротке, але яскраве, як зірка в небі життя, залишив після себе не згаслий слід і прискорив своєю творчістю проголошення незалежної України. Ми впевнені в тому, що молоде покоління пронесе твій дух свободи і мужності, стверджуючи демократію, будуючи вільну заможну незалежну державу. Підвпливом твоєї творчості бачитиме не себе в Україні, а Україну в собі!
Микола Безотосний,
кандидат історичний наук